Розділ 4

Забуваю як дихати, як говорити. У скронях шаленими хвилями стукає пульс. 

Повертаюсь до дверей, вичавлюю привітну посмішку. 

Грицик, такий милий, сонний. У блакитній піжамі з динозавриками. Темне волоссячко неслухняними кучерями стирчить в різні сторони.

Тре кулачком заспані оченята. Губки кривляться, наче ось-ось розплачеться. 

― Гриць, я тут, ― протягую руки. 

― Мама, ― позіхає. Голосно шмигає носиком. І за мить підбігає. Залазить на диван необережно спершись на мою ногу, втикається обличчям у груди. 

Втягую від болю повітря, але навіть не скрикую, щоб не залякати. 

― Цекав я… З Їдою… ― шепоче. ― А ти не плиходила… 

― Я вже тут, ― пригладжую розтріпане волоссячко. ― І скучила. А ти скучив?

Відчуваю як часто-часто киває. Маленькі рученята стискаються на шиї. 

― Пати з тобою! ― бормоче.

― Гаразд…  ― відразу погоджують. Гриць рідко проситься спати в моєму ліжку. Дуже любить власну кімнату. Але сьогодні аже занадто довго ми були окремо. Видно, йому це потрібно.

Що дивно, на Марка взагалі не звертає уваги. Чи не помітив спросоння, чи те, що я нарешті з’явилась, всю увагу привабило, і на інших присутніх в кімнаті поки байдуже. 

От би й мені так відсторонитись. Але я знаю, що Марк тут. Відчуваю його гострий погляд. Уважний, підозрілий. І мені варто врешті поглянути йому в очі. Але не можу. Відтягую цей момент як можу. Цілую сина в маківку, міцно притискаю, наче насолоджуюсь останніми хвилинами спокою і врешті підіймаю очі на Марка.

― Так, ― задираю підборіддя. ― Я ― мама. А це мій син. Григорій. 

― Он як? ― підтискає губи. 

Уважно дивиться на сина. Але темноволоса потилиця мало що здатна йому показати. Таких кучерявих шатенів хоч греблю гати. 

― І скільки ж твоєму сину років?

― Два… ― стискаю вуста. Хотілось би на цьому й зупинитись, але збираю волю в кулак і продовжую: ― з половиною…

― Два з половиною? ― уточнює.

Мовчки дивлюсь. Він прекрасно почув. Он як звузились очі. Моя відповідь не потребується.

Мовчить. Підраховує? Хоча що тут підраховувати… 

Незнайомий чоловічий голос приваблює й увагу Гриця. Він обережно повертає голову в сторону Марка. Соромиться, знову ховає обличчя в мене на грудях, але поглядає одним оком на дивного пана. 

― І яке ім’я у твого сина. Повне ім’я?

― Острозький Григорій Давидович, ― розправляю втомлені плечі. 

Я дала йому найкраще “по батькові” яке тільки може бути, того, хто й був найкращим батьком у світі.

― Отлозьки Гиголій Давидовиць, ― старанно повторює за мною син. Дивиться запитально в обличчя, потім вже сміливіше на гостя. Випрямляється, все ще тулиться, але сидить рівненько. 

Зелені оченята допитливо поблискують з-під довгих чорних вій

― А ти хто? 

― А я… ― вперше погляд Марка дивиться на Гриця не як на дивовижне диво, на чудо, сюрприз і загалом щось незрозуміле, але приклеєне до мене. Він дивиться на нього як на іншу живу істоту, людину, особистість. І дивний вираз на його обличчі я прочитати не можу.

― Я… Темницький Маркіян Валерійович.

Лобик сина наморщується. Я не знаю про що він зараз думає. Але щось вирішує, аналізує. І я, як завжди, милуюсь ним в такі моменти. Навіть не віриться, що колись це була маленька клітиночка, що жила в мені. А тепер зовсім окрема особистісність, що здатна мислити, приймати рішення, мати власну думку. 

Насправді я взагалі здивована, що він так легко пішов на контакт і так багато сказав. Як правило Гриць взагалі не говорить з незнайомцями. Замикається, відвертається. Навіть у садочку. Лише з нами, з сім’єю він торохтить, як з горох з мішка. А тут цілих три речення. І жодного страху чи знічення, окрім як на початку. 

― Дуг? ― запитально морщить лоба. 

Марк кидає на мене розгублений погляд, мовляв, переклади. До таких поглядів я вже давно звикла.

Подумки гмикаю. Кожна мама на цьому світі перекладач власного чада. Професія, що дається з перших днів життя малої “кнопки”.

― Він питає, чи ти друг… ― промовляю й сама напружено закошую губу. Чекаю відповідь від Марка й всередині обмираю. Головне, питання так і не звучить, як дамоклів меч висить наді мною.

― Друг, ― посміхається. 

Але погляд, мимохідь кинутий на мене, не віщує нічого хорошого.

Беззвучно прошу ― тільки не влаштовуй розбірок при синові, не треба скандалів. Ми з'ясуємо все, обов’язково, але наодинці. 

Грицик лякається голосних розмов, а в тому, що розмова буде голосною, точно на підвищених тонах, не сумніваюсь ні краплі. Мені є що сказати Марку, як і йому мені…

― Зайчику, може вже підеш спатки? ― цілую темноволосу маківку. 

― А ти? ― дивиться не по дитячому серйозно. ― А він? ― рожевий пальчик тицяє в сторону Марка. ― Теж пати? Тут?

Чомусь цілком логічне дитяче питання викликає сум’яття.

Відкашлююсь, кидаю скоса погляд на Марка. На його вустах виклична посмішка, яка буквально підстьобує ― нумо, що ти на це відповіси, Кішко!

― У Марка є свій дім. Там йому буде затишніше, ― відводжу погляд.

Гриць якусь мить зосереджено морщить лобик, а потім з усією дитячою безпосередністю звертається до Марка: 

― Показесь? Дім.

― Покажу, ― на цей раз перекладач не треба.

Син киває й знову повертається до мене.

― З тобою хоцу. Пати…

Звісно, я ж обіцяла, і він не забув. Але питання назрівають, й розмову з Марком відкладати нікуди. Можливо саме вона стане тим, що нарешті випроводить його з моєї квартири. Як він казав: “Я не створений для сім'ї. З мене б вийшов поганий батько”, ― пам’ятаю так чітко, наче ці слова прозвучали лиш вчора. Тож і зараз схоже, просто з’ясує для себе наявність сина, й знову зникне. На три роки. Чи більше…

― Ми спатимем з тобою разом, обіцяю. Але мені… ― уважно дивлюсь в очі, щоб не було жодних сумнівів. Не звикла брехати дитині, намагаюсь завжди говорити відверто, навіть коли йому всього лиш неповних три роки. ― …повечеряти потрібно. Ніжку полікувати.