Розділ 3

Уже в машині даю волю почуттям.

Марку що це було?

― Що саме? ― в очах щире здивування. 

Занадто щире, щоб вірити.

― Це твоє гарчання, ― насуплююсь. 

― Ніякого гарчання. Я вважаю лікаря некомпетентним.

― Ти серйозно? ― приходить моя черга дивуватись. І, на відміну від Марка, не награно. ―  З чого такі висновки? Бо молодий? Денис був учнем мого тата, тому я з впевненістю можу сказати, що він достатньо компетентний. Нездар мій батько не брав! ― невдоволено підтискаю губи.

Чи то від того, що розуміє, як мимоволі образив, чи то дійсно вірить, але не перечить. Більше не затіває чвар. І наступне, що питає, зовсім не стосується Дениса:

― Куди їхати?

З полегшенням називаю адресу, та слідкую, як вбиває в навігатор.

Думки в голові гарячково метаються. Не уявляю, що буде далі. Не покидає відчуття, наче це доля все зводить, натякає, що час показати йому сина, відкрити правду. Буквально носом тицяє, як капосного цуцика. 

І він, якщо чесно, має право знати. Я через власну образу приховала, позбавила його спілкування з дитиною. Позбавила сина тата. Усвідомлення того, що натворила ошпарює провиною. 

Гриць ще малий, не все розуміє. Але те, що десь там у когось є тато, а в нього ні, уже відмічає. Навіть найкращі у світі дідусь і бабуся, які готові дарувати беззаперечну любов, не замінять батька. Й рано чи пізно це питання прозвучить в нашій квартирі. І що тоді? Вигадувати казки про космонавтів і секретних агентів. Я не хочу брехати дитині. 

Нервово соваюсь. З кожним проїденим метром росте всередині напруження.

В голові мелькають картинки, як повернулась тоді з сумкою додому. Терла похололі пальці, й сама трусилась, хоч у квартирі було тепло. Як завжди пахло випічкою, яку тато просто божественно готує, і маминими парфумами.

― Мавпочка приїхала! ― з радісним вигуком зустрів тато. Він був такий кумедний в тому фартуху, заляпаний борошном і варенням. 

― Діанко, ― мама теж вийшла в коридор. Подивилась на мене якось дивно, запитально. Наче вже підозрювала що маю сказати. 

А я переводила очі з одного рідного обличчя на інше, й відчувала, як всередині все стискається від болю. Від болю, який не здатна була виразити словами. Здавалось вони застрягали в горлі, перекривали кисень. Й співчуття, що бачила на обличчях батьків поглиблювало рану. Відчайдушно боялась після того, як зізнаюсь, побачити на них розчарування, гидливість, злість. Але й мовчати не могла. Тихо схлипнула. 

― Доню, рідна, ― мама відразу ж простягла руки.

Я знову схлипнула, кинулась в обійми й зайшлась в істериці. 

Збита розповідь виривалась сама. Я багато чого уникала, обходила стороною. Але я була вагітна, й мусила пор це якось сказати. А потім довго боялась відірватись від маминих грудей. Наче маленька дівчинка ховалась в обіймах від монстрів реальності.

― Все буде добре, мавпочко, ― гладив по волоссю тато, ― все буде гаразд… 

Без їхньої підтримки й любові я б не впоралась. Саме вони оточили мене піклуванням, турботою. Ніколи не питали по батька Грицика, ні разу ця тема не звучала в наших розмовах. Бачили, як важко мені навіть згадувати про нього, чули, як плачу по ночах. Вони просто прийняли, що їхня донька вагітна, просто прийняли, що я буду народжувати, і прийняли мого Грицика, найулюбленішого внука на Землі… 

― Тут? ― вириває зі спогадів Марк. 

Озираюсь. Ми дійсно під'їхали до мого будинку. Ліхтарі освітлюють знайому арку, у вікні квартири на четвертому поверсі світиться світло. Певно Ліда на кухні хазяйнує.

Тривога захоплює. Аж нудить під ребрами. Може краще відкласти розмову, знайомство. Я зараз стомлена, виснажена й геть не в ресурсі. От завтра… завтра може й поговоримо…

― Так, це мій дім, ― киваю. Тягнусь до ручки. ― Дякую що підвіз. Далі я сама.

― Який у тебе поверх, Кішко? ― раптово насуплюється. Блокує двері. 

Звісно, хіба від Марка так просто підеш?

― Четвертий, ― розгублено кліпаю.

― Тоді не сама. Як ти зібралась на нього підійматись? Якщо мені не зраджує пам’ять ці п'ятиповерхівки ліфтами не обладнані? 

В голову не приходить жодних відмазок. Та й навіть найкращу, найправдоподібнішу він би не прийняв. Зробив усе по-своєму, як робив досі. 

Закушую губу. Зітхаю, заперечувати немає сенсу. Мабуть, таки дійсно доля сама вирішує. Й того, що я боюсь, не уникнути. 

Двері в під'їзд під кодовим замком. Доводиться добряче постаратись, щоб натиснути цифри, в той час, коли я в Марка на руках. А далі до четвертого завиграшки заносить до самих дверей.

― Ось тут можеш поставити, ― ніяковію. 

Ще стільки як сьогодні, мене за все життя не носили. Хіба як була немовлям. 

― Мені не важко, ― посміхається тією самою посмішкою, від якої в грудях метелики. Крига всередині починає небезпечно танути.

Доводиться осмикнути себе, нагадати…

Йому не важко… 

― Мені важко, ― суплюсь. ― Незручно з ключами. 

Здається, опускає таки на долівку, але міцно притискає, пильно слідкуючи, щоб не натупала на хвору ногу. 

Це виявляється ще дужче зачіпає. Бо я відчуваю його тіло кожнісінькою клітинкою: спиною, стегнами, сідницями. Він тулиться, і я з легкістю вгадую кожнісіньку западинку та випуклість. Здається навіть лопатками відчуваю накачані м’язи його грудей. Це попри те що на мені плащ, а на ньому толстовка. 

Тихо відчиняю двері, намагаюсь, щоб замок навіть не клацнув, повільно провертаю ключ, штовхаю стулку. Пізно, може Гриць уже й спить. Якщо Ліді вдалось його заколихати, буде справжнісіньке чудо. 

Легко натискаю на вмикач на стіні. Повільно, крадькома, наче тихе клацання може розбудити сина в дитячій. А насправді просто сама відчайдушно боюсь. Боюсь і близькості, і того, що він в моєму домі, і ще багатьох речей. 

Дивне відчуття нагрібає, наче переступивши поріг квартири, переступить межу, ту крижану стіну, якою оточила себе, переступить всі кордони, що розводили нас по різні сторони. І це змінить моє життя, як міняло вже колись. А я не бажаю нічого міняти, в цьому найбільша проблема…