2.2

Здивовано зиркаю на нього. На щоках грають жовна. Очі звузились. Марк гнівається? Але чому? 

Лікар схоплюється, наче його хтось підхльоснув батогом (Марк вміє дивитись так, що навіть невинним хочеться просити вибачення), кидає винуватий погляд на Марка. Чомусь трохи червоніє й підходить ближче.

― Так звісно. Отже, що у нас? ― підсуває до кушетки стільчик, поклавши теку з даними на письмовий стіл.

― У нас… ― починає Марк. Тон стає трохи спокійнішим. Але мені навіть слова не дає вставити. Сам описує травму, симптоми, і, що дивно, називає приблизний час. 

― Зараз поглянемо. Ваш чоловік може присісти он там… ― махає в сторону ще одного стільчика біля стіни.

― Він мені не чоловік! ― різко заперечую. 

Щокам стає жарко.  

― Не чоловік? ― дивується. Дивно і якось зацікавлено поглядає на мене. 

Марк складає руки на грудях. Й вперто не сідає на запропонований стільчик для відвідувачів. Зиркає з кутка, наче дракон, в якого намагаються відібрати скарб. 

Лікар обережно бере мою ногу, ретельно обмацує. Час від часу питає, наскільки мені боляче. У нього теплі руки, й дуже делікатні. Я навіть розслабляюсь і ніби біль починаю менше відчувати. 

― До речі, я не відрекомендувався. Мене звати Денис… ― лукаво дивиться з-під вій.

― Денис? кхм… ― ніяковію. ― А по-батькові…

― Просто Денис. Адже ми з вам майже знайомі…

― Справді?

Несподівано розумію, що фліртує.

― Давид Михайлович багато про вас розповідав. Можна сказати, що я знаю найбільші таємниці вашого дитинства.

― Боюсь навіть уявити… ― хитаю головою. Несвідомо й сама починаю усміхатись. ― Я була… ем… своєрідною дитиною.

― Я б сказав дуже милою та безпосередньою….

Чомусь червонію.

З кутка чується невдоволене кахикання. 

Денис залишає в спокої мою ногу. Повертається до Марка. Більше не тушується. Холодний професіоналізм та впевненість беруть гору. 

― Зараз я вас направлю на рентген, щоб впевнитись, що кістка ціла. Але майже зі стовідсотковою вірогідністю можу запевнити ― це лише розтягнення зв'язок. 

Відчуваю неймовірне полегшення. Загриміти на лікарняний на кілька тижнів не хочеться. У мене купа роботи і Гриць. Хто мені допоможе. Я ж не можу постійно експлуатувати Ліду. Та й батьків зривати з місця якось незручно. Не хочу їх ще й собою обтяжувати. 

― Ось направлення. Зробите знімок і приходьте, ― дає Марку якийсь папірець. ― Рентген кабінет по коридору наліво. 

Марк зосереджено киває. Й моргнути не встигаю, як знову підхоплює на руки. 

― Вам візочок зараз подадуть. 

― Впораємось і без нього, ― супиться.

― Буду вдячна, ― вигукую одночасно з ним. 

І отримую у відповідь жаркий погляд. Не сподобалось, що заперечила. А мені не подобається, що поводиться так, наче має на мене право.

Задираю підборіддя. Все зроблю, аби опинитись якомога далі від його рук. 

До кабінету вперто несе на руках. А от після процедури я завбачливо сама докульгую до візка і зручно вмощуюсь.

― Результати прийдуть на комп’ютер Дениса Борисовича, ― обіцяє огрядна доброзичлива дама. Її очі за величезними окулярами уважно поблискують, а волосся схоже на кульбабку.

― Дякую, ― киваю.

Її погляд переміщується на Марка, а потім знову на мене.

― Хороший в тебе чоловік, дівчинко. Мене б хто так на руках поносив, ― лукаво підморгує, гигикнувши. 

― Він мені не... 

-- Дякую! ― перебиває Марк. ― Впевнений, ваш чоловік вважає себе найщасливішим поряд з такою жінкою, ― відмічає обручку на її пальці. 

― Ой, ― шаріється, як дівчинка. 

Я невдоволено суплюсь. 

― Ходімо вже, ― смикаю його за куртку. Самій мені не впоратись з керуванням.

І ми в напруженому мовчанні повертаємось в оглядову.

Денис уже зосереджено щось видивляється на комп'ютері.

― Як я й казав. ― з задоволеним виглядом киває нам.

Його погляд на кілька секунд затримується на мені, уважний, вичікувальний, зацікавлений. На мене вже давно ніхто так не дивився. Не бачив в мені жінку, лиш вчительку та маму, змучену клопотами й турботами. І це до біса приємно.  

― У вас легке розтягнення, Діано. Рекомендую спокій, уникнення фізичних навантажень. Щоб зменшився набряк, холодний компрес, ― подається до мене. ― Також зменшити набряк можна, якщо розмістити кінцівку трохи вище, наприклад підкладіть подушечку. І фіксуйте кілька днів, до тижня еластичним бинтом. Лікарняний я вам випишу. До понеділка. А також знеболювальне й протизапальне. І якщо будуть питання чи стане гірше, ось мій номер, ― витягує з нагрудної кишені візитку. ― Дзвоніть в будь-який час доби. 

Беру тоненьку ламіновану карточку. Уважно роздивляюсь лаконічний і строгий, але разом з тим привабливий напис: “Денис Борисович Милований, лікар-травматолог, ортопед, мануальний терапевт”.

― Вам є кому допомогти з домашніми справами ці кілька днів? ― несподівано цікавиться. ― Ногу краще поберегти. Не ставати на неї хоча б добу.

Хитаю головою. 

― Є! ― раптово чую. Підтискаю вуста. 

Але Денис дивиться на мене. 

― Діано, ― якось проникливо промовляє. В його очах співчуття, та щира турбота. Значно більша, ніж належить відчувати до простої пацієнтки. ― Попросіть хоч когось бодай в першу добу з вами побути. 

Киваю, несподівано пройнявшись умовляннями. Пальці стискаються на візитівці, чомусь здається, вона ще досі тепла від його рук.

― Коли на повторний прийом? ― чую голос Марка.

― На наступному тижні, ― підіймає голову, розриваючи наш зоровий контакт. ― Запишетесь у реєстратурі. На понеділок. Моє прізвище Милований.

― А інші травматологи в лікарні є? ― з ледь стримуваною злістю.

― Звісно! Бажаєте іншого?

Між ними наче іскрить. Я неспокійно соваюсь, почуваюсь до біса незатишно. Таке відчуття, що сиджу поряд з двома тестостероновими бомбами, що ось-ось розірвуться. Й спопелять не тільки один одного, а й мене.