Вперше відчуваю такий всепоглинальний жах від одного простого дзвінка. Не хочеться брати слухавку, давати привід для зайвих питань, підозр. Але не відповісти не можу. Вони хвилюються. Я давно мала б бути вдома. І Ліда чудово розуміє, що затримати мене могло щось незвичайне, непередбачуване, а можливо й небезпечне.
Рука пірнає в кишеню. Розумію наскільки похололі в мене пальці. А телефон навпаки, наче жаром обпікає, сигналізує про небезпеку.
Повільно виймаю, дивлюсь на екран. Дійсно Ліда.
Смикаю зелений кружечок у сторону. Видихаю в слухавку:
― Лідусь…
― Ух, Ді, слава богу! ― чується стурбоване. ― Я вже таке собі надумала...
Навіть не сумніваюсь, що надумала, тривога і Ліда речі невіддільні.
― Вибач, ― винувату бормочу. ― Лід, тут така справа… ― заминаюсь.
От як це все розповісти. Тим паче зараз. Тим паче в машині Марка. Тим паче при Маркові.
― Що трапилось?
Кидаю погляд на нього, що уважно кермує. Ось є в ньому це. Ця відповідальність, скрупульозність. Завжди за кермом основана увага дорозі. Але погляд в мою сторону скошує, прислухається. Я, спохватившись, відводжу очі.
― Лідусь, я їду в лікарню.
― Діан!
― Все гаразд, ― перебиваю. ― Здається, ногу підвернула, ― вже кому, як не мені, донці травматолога, знати. ― Мене… м-м-м-м… завезуть.
― Завезуть? ― у слухавці чується здивування. Прекрасно знає, що тих, хто може “завезти” в моєму житті матері-одиначки не спостерігається.
― Так, не хвилююся! Але Гриць…
Син турбує найбільше. Відчуваю провину перед ним. Впевнена, чекає мене, скучив, не розуміє, де я ділась. Звик, що майже завжди поруч. Весь час та увагу вділяю йому.
― Які питання, я побуду скільки скажеш! Чи може тобі щось потрібно? Я малого попрошу, хай занесе. Чи за Грицем пригляне, поки я змотаюсь…
Подумки дякую богу за таку чудову подругу. І її безвідмовного молодшого брата.
― Ні, чого не треба, впевнена, мене скоро відпустіть додому. А ви там не сумуйте. Розважайтесь… ― якось кострубато бажаю.
Кладу слухавку.
― Хто такий Гриць? ― відразу ж прилітає питання, якого я так боялась.
Й хвиля обурення підіймається всередині.
― Ти правда вважаєш, що маєш право питати? Марку?
Нарешті оговтуюсь. Мізки стають на місце, наче хто дав протверезного ляпаса.
Повертаюсь до нього, вдивляюсь в зосереджене обличчя. Як же я його кохала, як захоплювалась, милувалась. Танула від одного вигляду, від чіткої лінії вилиць, від того, як міцно стискає кермо, підтискає суворо вуста. Ледь не боготворила. Але як кажуть: рожеві окуляри б'ються скельцями всередину. Усі Темницькі одне одного варті.
― Не маю. Але хочу знати.
― Я теж багато чого хочу.
― Наприклад? Впевнений, я можу дати тобі те, що ти забажаєш.
Викинеш з пам’яті ту розмову, повернеш час назад? ― хочеться спитати. Але каже зовсім інше:
― Справді? Тоді я хочу вийти з машини!
Гмикає.
― Гаразд. Все, але не це.
Насуплююсь.
― Кішко, ти ж завжди була розсудлива. В тобі зараз говорить гнів
Не гнів, а страх, ― хочеться сказати. ― Страх, що взнаєш про Гриця, страх, що мої почуття, гормони, трясця їхній матері, знову візьмуть гору.
А він незворушно продовжує:
― Але посуди сама. Якщо в тебе тріщина, чи перелом, а ти зараз відправишся додому, рано чи пізно все одно звернешся до лікарів. Тільки тоді можуть бути непоправні наслідки.
Не хочеться визнавати. Але він правий. І як же тоді мій синочок, якщо муситиму ходити в гіпсі там, де могла обійтись лиш фіксуючою пов'язкою. Мені про Грицька треба думати, а не про свою зранену гордість.
Решту дороги я не сперечаюсь. Їдемо мовчки. Навіть мовчки дозволяю себе занести в прийомний покій.
Поки Марк описує черговій медсестрі мої пригоди, озираюсь. Давно я тут не була, відколи малою дівчинкою приходила до тата. Все так змінилось: новий ремонт, меблі. А запах той самий, ліків і чистоти.
― Острозька? ― перепитує молоденька медсестра. Кидає на мене уважний погляд.
Звісно, мене вже не пам’ятають. Увесь персонал новий. Це раніше я знала ледь не поіменно кожного. Але прізвище моє відоме.
Марк щось відповідає. Далі мене уважно оглядають, переводять в палату. Викликають травматолога. Знайомий протокол.
Нога за цей час набрякає ще дуже. Потроху в ній починає пульсувати болем. Він наростає з кожною секундою, і я мало на що звертаю увагу.
― Як ти? ― присідає поруч Марк.
Раптово тягнеться до щиколотки, тягне за шнурівку.
― Що ти робиш? ― злякано смикаюсь. Шиплю від болю. Навіть маленький порух примушує кривитись.
Але його пальці на моїй шкірі, через тонкий капрон колготок, здаються надто чутливими, надто ніжними. Примушують знітитись, почервоніти.
― Просто допомагаю, ― м'яко відповідає, стягуючи ботильйон.
Десь за грудиною починає лоскотати.
― Добрий вечір! ― раптово лунає привітний голос.
Я знову смикаюсь, наче нас застали за чимось непристойним. Вивільняю ногу попри нудотний біль. Повертаюсь до дверей й несподівано бачу молодого лікаря. Теж мені не знайомого. Й настільки красивого, що здається зійшов з обкладинки журналу.
Він зацікавлено мене розглядає. Й у його очах, опушених довгими темними віями, виникає щирий інтерес.
― Добрий, ― чомусь соромлюсь.
Він посміхається, показуючи милі ямочки на щоках. Опускає погляд на мою карту й здивовано уточнює:
― Діана Острозька? Часом не донька Давида Острозького?
― Так, ― киваю.
Марк чогось невдоволено супиться.
― Ваш батько геній! Я мав честь працювати під його керівництвом! ― заявляє з щирим захопленням.
Але Марк його різко перебиває:
― Може займетесь її ногою уже!
#4 в Любовні романи
#2 в Короткий любовний роман
#3 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 02.12.2024