Розділ 2

Вперше відчуваю такий всепоглинальний жах від одного простого дзвінка. Не хочеться брати слухавку, давати привід для зайвих питань, підозр. Але не відповісти не можу. Вони хвилюються. Я давно мала б бути вдома. І Ліда чудово розуміє, що затримати мене могло щось незвичайне, непередбачуване, а можливо й небезпечне. 

Рука пірнає в кишеню. Розумію наскільки похололі в мене пальці. А телефон навпаки, наче жаром обпікає, сигналізує про небезпеку. 

Повільно виймаю, дивлюсь на екран. Дійсно Ліда. 

Смикаю зелений кружечок у сторону. Видихаю в слухавку:

― Лідусь…

― Ух, Ді, слава богу! ― чується стурбоване. ― Я вже таке собі надумала... 

Навіть не сумніваюсь, що надумала, тривога і Ліда речі невіддільні. 

― Вибач, ― винувату бормочу. ― Лід, тут така справа… ― заминаюсь.

От як це все розповісти. Тим паче зараз. Тим паче в машині Марка. Тим паче при Маркові.

― Що трапилось?

Кидаю погляд на нього, що уважно кермує. Ось є в ньому це. Ця відповідальність, скрупульозність. Завжди за кермом основана увага дорозі. Але погляд в мою сторону скошує, прислухається. Я, спохватившись, відводжу очі. 

― Лідусь, я їду в лікарню. 

― Діан!

― Все гаразд, ― перебиваю. ― Здається, ногу підвернула, ― вже кому, як не мені, донці травматолога, знати. ― Мене… м-м-м-м… завезуть. 

― Завезуть? ― у слухавці чується здивування. Прекрасно знає, що тих, хто може “завезти” в моєму житті матері-одиначки не спостерігається.

― Так, не хвилююся! Але Гриць…

Син турбує найбільше. Відчуваю провину перед ним. Впевнена, чекає мене, скучив, не розуміє, де я ділась. Звик, що майже завжди поруч. Весь час та увагу вділяю йому.

― Які питання, я побуду скільки скажеш! Чи може тобі щось потрібно? Я малого попрошу, хай занесе. Чи за Грицем пригляне, поки я змотаюсь…

Подумки дякую богу за таку чудову подругу. І її безвідмовного молодшого брата.

― Ні, чого не треба, впевнена, мене скоро відпустіть додому. А ви там не сумуйте. Розважайтесь… ― якось кострубато бажаю.

Кладу слухавку. 

― Хто такий Гриць? ― відразу ж прилітає питання, якого я так боялась.

Й хвиля обурення підіймається всередині.

― Ти правда вважаєш, що маєш право питати? Марку?

Нарешті оговтуюсь. Мізки стають на місце, наче хто дав протверезного ляпаса.

Повертаюсь до нього, вдивляюсь в зосереджене обличчя. Як же я його кохала, як захоплювалась, милувалась. Танула від одного вигляду, від чіткої лінії вилиць, від того, як міцно стискає кермо, підтискає суворо вуста. Ледь не боготворила. Але як кажуть: рожеві окуляри б'ються скельцями всередину. Усі Темницькі одне одного варті.

― Не маю. Але хочу знати.

― Я теж багато чого хочу.

― Наприклад? Впевнений, я можу дати тобі те, що ти забажаєш.

Викинеш з пам’яті ту розмову, повернеш час назад? ― хочеться спитати. Але каже зовсім інше: 

― Справді? Тоді я хочу вийти з машини!

Гмикає.

― Гаразд. Все, але не це. 

Насуплююсь.

― Кішко, ти ж завжди була розсудлива. В тобі зараз говорить гнів

Не гнів, а страх, ― хочеться сказати. ― Страх, що взнаєш про Гриця, страх, що мої почуття, гормони, трясця їхній матері, знову візьмуть гору. 

А він незворушно продовжує:

― Але посуди сама. Якщо в тебе тріщина, чи перелом, а ти зараз відправишся додому, рано чи пізно все одно звернешся до лікарів. Тільки тоді можуть бути непоправні наслідки.

Не хочеться визнавати. Але він правий. І як же тоді мій синочок, якщо муситиму ходити в гіпсі там, де могла обійтись лиш фіксуючою пов'язкою. Мені про Грицька треба думати, а не про свою зранену гордість. 

Решту дороги я не сперечаюсь. Їдемо мовчки. Навіть мовчки дозволяю себе занести в прийомний покій. 

Поки Марк описує черговій медсестрі мої пригоди, озираюсь. Давно я тут не була, відколи малою дівчинкою приходила до тата. Все так змінилось: новий ремонт, меблі. А запах той самий, ліків і чистоти.  

― Острозька? ― перепитує молоденька медсестра. Кидає на мене уважний погляд. 

Звісно, мене вже не пам’ятають. Увесь персонал новий. Це раніше я знала ледь не поіменно кожного. Але прізвище моє відоме. 

Марк щось відповідає. Далі мене уважно оглядають, переводять в палату. Викликають травматолога. Знайомий протокол. 

Нога за цей час набрякає ще дуже. Потроху в ній починає пульсувати болем. Він наростає з кожною секундою, і я мало на що звертаю увагу. 

― Як ти? ― присідає поруч Марк. 

Раптово тягнеться до щиколотки, тягне за шнурівку.

― Що ти робиш? ― злякано смикаюсь. Шиплю від болю. Навіть маленький порух примушує кривитись. 

Але його пальці на моїй шкірі, через тонкий капрон колготок, здаються надто чутливими, надто ніжними. Примушують знітитись, почервоніти. 

― Просто допомагаю, ― м'яко відповідає, стягуючи ботильйон.

Десь за грудиною починає лоскотати.

― Добрий вечір! ― раптово лунає привітний голос.

Я знову смикаюсь, наче нас застали за чимось непристойним. Вивільняю ногу попри нудотний біль. Повертаюсь до дверей й несподівано бачу молодого лікаря. Теж мені не знайомого. Й настільки красивого, що здається зійшов з обкладинки журналу. 

Він зацікавлено мене розглядає. Й у його очах, опушених довгими темними віями, виникає щирий інтерес.

― Добрий, ― чомусь соромлюсь.

Він посміхається, показуючи милі ямочки на щоках. Опускає погляд на мою карту й здивовано уточнює:

― Діана Острозька? Часом не донька Давида Острозького? 

― Так, ― киваю.

Марк чогось невдоволено супиться. 

― Ваш батько геній! Я мав честь працювати під його керівництвом! ― заявляє з щирим захопленням.

Але Марк його різко перебиває:

― Може займетесь її ногою уже!

Здивовано зиркаю на нього. На щоках грають жовна. Очі звузились. Марк гнівається? Але чому? 

Лікар схоплюється, наче його хтось підхльоснув батогом (Марк вміє дивитись так, що навіть невинним хочеться просити вибачення), кидає винуватий погляд на Марка. Чомусь трохи червоніє й підходить ближче.