Розділ 2

Вперше відчуваю такий всепоглинальний жах від одного простого дзвінка. Не хочеться брати слухавку, давати привід для зайвих питань, підозр. Але не відповісти не можу. Вони хвилюються. Я давно мала б бути вдома. І Ліда чудово розуміє, що затримати мене могло щось незвичайне, непередбачуване, а можливо й небезпечне. 

Рука пірнає в кишеню. Розумію наскільки похололі в мене пальці. А телефон навпаки, наче жаром обпікає, сигналізує про небезпеку. 

Повільно виймаю, дивлюсь на екран. Дійсно Ліда. 

Смикаю зелений кружечок у сторону. Видихаю в слухавку:

― Лідусь…

― Ух, Ді, слава богу! ― чується стурбоване. ― Я вже таке собі надумала... 

Навіть не сумніваюсь, що надумала, тривога і Ліда речі невіддільні. 

― Вибач, ― винувату бормочу. ― Лід, тут така справа… ― заминаюсь.

От як це все розповісти. Тим паче зараз. Тим паче в машині Марка. Тим паче при Маркові.

― Що трапилось?

Кидаю погляд на нього, що уважно кермує. Ось є в ньому це. Ця відповідальність, скрупульозність. Завжди за кермом основана увага дорозі. Але погляд в мою сторону скошує, прислухається. Я, спохватившись, відводжу очі. 

― Лідусь, я їду в лікарню. 

― Діан!

― Все гаразд, ― перебиваю. ― Здається, ногу підвернула, ― вже кому, як не мені, донці травматолога, знати. ― Мене… м-м-м-м… завезуть. 

― Завезуть? ― у слухавці чується здивування. Прекрасно знає, що тих, хто може “завезти” в моєму житті матері-одиначки не спостерігається.

― Так, не хвилююся! Але Гриць…

Син турбує найбільше. Відчуваю провину перед ним. Впевнена, чекає мене, скучив, не розуміє, де я ділась. Звик, що майже завжди поруч. Весь час та увагу вділяю йому.

― Які питання, я побуду скільки скажеш! Чи може тобі щось потрібно? Я малого попрошу, хай занесе. Чи за Грицем пригляне, поки я змотаюсь…

Подумки дякую богу за таку чудову подругу. І її безвідмовного молодшого брата.

― Ні, чого не треба, впевнена, мене скоро відпустіть додому. А ви там не сумуйте. Розважайтесь… ― якось кострубато бажаю.

Кладу слухавку. 

― Хто такий Гриць? ― відразу ж прилітає питання, якого я так боялась.

Й хвиля обурення підіймається всередині.

― Ти правда вважаєш, що маєш право питати? Марку?

Нарешті оговтуюсь. Мізки стають на місце, наче хто дав протверезного ляпаса.

Повертаюсь до нього, вдивляюсь в зосереджене обличчя. Як же я його кохала, як захоплювалась, милувалась. Танула від одного вигляду, від чіткої лінії вилиць, від того, як міцно стискає кермо, підтискає суворо вуста. Ледь не боготворила. Але як кажуть: рожеві окуляри б'ються скельцями всередину. Усі Темницькі одне одного варті.

― Не маю. Але хочу знати.

― Я теж багато чого хочу.

― Наприклад? Впевнений, я можу дати тобі те, що ти забажаєш.

Викинеш з пам’яті ту розмову, повернеш час назад? ― хочеться спитати. Але каже зовсім інше: 

― Справді? Тоді я хочу вийти з машини!

Гмикає.

― Гаразд. Все, але не це. 

Насуплююсь.

― Кішко, ти ж завжди була розсудлива. В тобі зараз говорить гнів

Не гнів, а страх, ― хочеться сказати. ― Страх, що взнаєш про Гриця, страх, що мої почуття, гормони, трясця їхній матері, знову візьмуть гору. 

А він незворушно продовжує:

― Але посуди сама. Якщо в тебе тріщина, чи перелом, а ти зараз відправишся додому, рано чи пізно все одно звернешся до лікарів. Тільки тоді можуть бути непоправні наслідки.

Не хочеться визнавати. Але він правий. І як же тоді мій синочок, якщо муситиму ходити в гіпсі там, де могла обійтись лиш фіксуючою пов'язкою. Мені про Грицька треба думати, а не про свою зранену гордість. 

Решту дороги я не сперечаюсь. Їдемо мовчки. Навіть мовчки дозволяю себе занести в прийомний покій. 

Поки Марк описує черговій медсестрі мої пригоди, озираюсь. Давно я тут не була, відколи малою дівчинкою приходила до тата. Все так змінилось: новий ремонт, меблі. А запах той самий, ліків і чистоти.  

― Острозька? ― перепитує молоденька медсестра. Кидає на мене уважний погляд. 

Звісно, мене вже не пам’ятають. Увесь персонал новий. Це раніше я знала ледь не поіменно кожного. Але прізвище моє відоме. 

Марк щось відповідає. Далі мене уважно оглядають, переводять в палату. Викликають травматолога. Знайомий протокол. 

Нога за цей час набрякає ще дуже. Потроху в ній починає пульсувати болем. Він наростає з кожною секундою, і я мало на що звертаю увагу. 

― Як ти? ― присідає поруч Марк. 

Раптово тягнеться до щиколотки, тягне за шнурівку.

― Що ти робиш? ― злякано смикаюсь. Шиплю від болю. Навіть маленький порух примушує кривитись. 

Але його пальці на моїй шкірі, через тонкий капрон колготок, здаються надто чутливими, надто ніжними. Примушують знітитись, почервоніти. 

― Просто допомагаю, ― м'яко відповідає, стягуючи ботильйон.

Десь за грудиною починає лоскотати.

― Добрий вечір! ― раптово лунає привітний голос.

Я знову смикаюсь, наче нас застали за чимось непристойним. Вивільняю ногу попри нудотний біль. Повертаюсь до дверей й несподівано бачу молодого лікаря. Теж мені не знайомого. Й настільки красивого, що здається зійшов з обкладинки журналу. 

Він зацікавлено мене розглядає. Й у його очах, опушених довгими темними віями, виникає щирий інтерес.

― Добрий, ― чомусь соромлюсь.

Він посміхається, показуючи милі ямочки на щоках. Опускає погляд на мою карту й здивовано уточнює:

― Діана Острозька? Часом не донька Давида Острозького? 

― Так, ― киваю.

Марк чогось невдоволено супиться. 

― Ваш батько геній! Я мав честь працювати під його керівництвом! ― заявляє з щирим захопленням.

Але Марк його різко перебиває:

― Може займетесь її ногою уже!