Розділ 1

У слухавці довгі гудки. Нервово намотую круги по кабінету, кусаю губи. 

― Візьми слухавку! Візьми! ― напружено прошу. І коли на тому кінці чую тихе “ало”, полегшено видихаю. 

― Лідусь! Я не встигаю, зможеш Грицика забрати? ― випалюю скоромовкою.

Хвилюючись, що у неї не вийде, стискаю на удачу пальці.

― Про що мова! Звісно! ― швидко погоджується. ― У мене сьогодні якраз скорочений день.

І я полегшено видихаю. 

Ліда похресника обожнює й готова бавитись з ним дні та ночі. Але і я не нахабнію, прошу у виключних випадках. Коли дійсно виходу немає. Як оце сьогодні. Закінчення четверті, купа журналів, контрольних, рефератів, які треба перевірити. І я б все одно встигла. Але саме сьогодні намалювався факультатив, дітей треба до олімпіади готувати, наша школа завжди займає перші місця. А Грицик так не любить коли останній в садку залишається. В мене серце стискається, коли приходжу, а він один на килимку. Відчуваю себе останньою скотиною. 

― Дякую, люба. Ти золото!

― Я знаю, ― хихикає. ― З тебе морозиво. 

Лідка навіть взимку божеволіє від улюблених ласощів. Готова їсти круглий рік, не залежно від погоди, часу доби й щоденного раціону.

― Домовились, ― й собі посміхаюсь. 

Ми прощаємось. Я втомлено тру очі, знову сідаю за робочий стіл й берусь за перевірку. 

― Ну що це таке! ― замучено бурчу, коли в руки потрапляє черговий учнівський шедевр. ― Ну які голови тварин у богів римського пантеону. Це ж особливість єгипетського… Ми ж навіть на уроці порівняльну табличку робили… ― зітхаю. Знову Козаченко все сплутав. Розумна дитина, але така неуважна, що за голову хапайся. 

Виходжу, коли вже в усій школі скрізь погасили світло. Остання прощаюсь з нашим сторожем, здаю ключі. 

Морозець під вечір скував усе легкою тоненько кіркою льоду. І в носі щипає від холоду. Осінь, а вже пахне зимою. Й темніє з кожним днем все швидше і швидше. Варто було б бути обережною. Але я спішу. Обіцяла ж прийти чим швидше. Страшенно скучила за сином. Ще якихось три роки тому навіть уявити не могла, що можна настільки любити іншу істоту. 

Та й Ліду вже час звільняти від Грицевого полону. Він улюблену хрещену закатує вимогами читати по десятому колу “Казки дядечки Римуса”. Малий, але так любить книги. Треба щось новеньке йому купити. Як тільки отримаю аванс, відразу. 

Так то у мене кожна копійка на рахунку. Зарплата у вчителя невелика, доводиться викручуватись. Але куди мене ще візьмуть ― мати одиначку з неповною вищою. Добре, що диплом бакалавра вдалось отримати. А як тільки Грицю виповниться три, відразу ж знову поступатиму в магістратуру. На заочку. Хочу таки отримати свій диплом. Тоді й зарплатня буде вища, і кваліфікація.

Замріявшись, ледь не минаю супермаркет. А я ж обіцяла морозиво. Та й додому продуктів варто було б купити. У нас на вечерю нічого немає. Щось би таке швиденьке вигадати. Може кашу молочну чи спагеті. Гриць їх обожнює.

Поспіхом кидаю в кошик найнеобхідніше: молоко, хліб, овочі, масло. На яку хвилину зависаю перед ящиком з мандаринами. Вони такі гарні, яскраві, помаранчеві. І пахнуть наче казка. Гриць би їм зрадів. Він любить цитрусові. 

Грошей в гаманці мало. Але не стримуюсь, купую кілька. Наче компенсовую перед сином те, що не я його сьогодні забрала, те що так мало часу йому вділяю, вічно змучена та заклопотана. 

Вдихаю аромат помаранчевої шкірочки. Наче знову переношусь в безтурботне дитинство. На кілька секунд замираю, насолоджуюсь цим спокоєм і передчуттям. Наповнюю ресурс для подальшої боротьби зі світом. А оговтавшись, біжу на касу. Розплатившись, підхоплюю шопер, і тепер уже точно прямую додому. 

Поки була в магазині на вулиці остаточно стемніло, а холод став ще дужчим. Проте мені залишилось всього нічого до Лідиного дому. Перейти вулицю, піднятись на один квартал вгору, і я вже не місці. 

Уважно дивлюсь  в обидва боки. Впевнююсь, що дорога вільна, і ступаю на зебру. Темрява чудово приховує невелику калюжку під беріжком, яка уже перетворилась на лід. Нога відразу ж потрапляє на ковзку поверхню, їде вбік, і щось хрускає у щиколотці. Я тихо зойкаю, ледь втримуючи рівновагу. Від кісточки до коліна прострілює свердлячий біль. Відступаю, перечіпаюсь за той самий беріжок. Й мене несподівано засліплюють фари машини. 

Не встигаю злякатись. Хтось позаду смикає мене на себе, притуляє спиною, перехопивши за талію, й висмикує з проїжджої частини. Машина зі свистом проноситься повз. Цей козел навіть і не думав гальмувати перед пішохідним переходом. 

Повертаюсь в чужих руках, що раптово міцно і якось владно тримають, наче цей хтось має на це повні права. Й перше, що відчуваю ― знайомий запах парфумів, від якого паморочиться голова й щось ниє всередині давно забутою тугою. На мить лякаюсь, боюсь поглянути на свого рятівника. Губи раптово стають неслухняними, затерплими. Тілом розтікається тремтіння. 

― Не дивись! Не дививсь! ― десь всередині репетує внутрішній голос. Але я все одно повільно підіймаю голову й завмираю. Наче хто висмикнув душу з тіла.

Ці очі, це обличчя... привид минулого, що розбив мені серце, вивернув душу. 

Це сон, це не може бути він… ― переконую себе. Не чую, так бухкає серце у грудях. Й стає шпарко від жаху. Ноги підкошуються, пакет випадає з ослабілих долонь. Мандаринки помаранчевим дощем розсипаються по брудній бруківці. 

Похитуюсь, хочу відступити, але сили раптово мене покидають. Навіть якби це вартувало життя, й кроку б не ступила. 

Він легко підхоплює на руки, наче нічого не важу, дивиться пильно, зі знайомими лукавими іскорками. Й тихо промовляє:

― Привіт, моя Кішко… 

Губи, чиї пестощі я ще досі пам’ятаю, розсуваються в посмішці, від якої мене досі все зводить всередині. Посмішці, яку я вже три роки бачу у солодких снах і кошмарах. Посмішці, якою до мене посміхається син. Його син, про існування якого він навіть не підозрює.