Кохай

« Я хочу його обіймати в призахідних променях сонця, хочу тримати за руку, як в романтичних книгах, хочу прилинути своїми губами до його губ, хоч і не вмію цілуватися, хочу доторкнутися його щоки, зкуйовджити йому волосся, послухати стук серця в його грудях і прилинути до них, наче мале дитя — тук-тук, тук-тук. Я хочу спробувати закоханість на смак, але вона така штука, що єднає зовсім різних людей у вдалий час. Ти вже розумієш, що ваші шляхи розʼєднані, але все ще хочеш провести останні сонячні дні з людиною, що відкрила тобі своє ніжне серце крізь шари зіпсованої оболонки тіла.»

Так я познайомилася з хлопцем, що виявився не просто людиною, а людиною, що нахабно вдерлася у моє серце одного літа.

— Ой, вже час піджимає! — лаю я себе, поки біжу на чергову співбесіду на літній підробіток. Додзвонитися до них було вкрай важко, але я продовжувала морочити голову адміністраторці телефонними дзвінками і мені нарешті поступилися.

Я відчиняю хвіртку і забігаю до просторої території квест-руму. На мене чекає адміністраторка:

— Рада тебе бачити! Зможеш трошки почекати на мене? Я скоро підійду!

Я киваю головою і смиренно сідаю на диванчик посеред вулиці. Оглядаюся на працівників — вони всі такі дорослі й такі незнайомі. Я дістаю телефон і намагаюся зробити вигляд, що я чимось зайнята. Потім порпаюся в сумці, ніби щось шукаю чи перевіряю, оглядаю територію з усіх боків і все чекаю на адміністраторку. Нарешті вона підходить:

— Можеш проходити до мого кабінету! — говорить вона і показує на невелику прибудову зі сходами нагору. Ми разом підіймаємося і заходимо до приміщення. Повсюду розкидані реквізити для квестів, десь на столах лежать ще не надуті кульки, а в кутку ховається костюм з маскою бородатого старця. Ми проходимо до маленької кімнати, де в тераріумах розмістилися ящірка та змія.

— Це Василіса, — показує адміністраторка на ящірку, — можете познайомитися з нею.

Я протягую руку до маленької істоти, щоб її погладити, а вона, зручно вмостившись, лежить на животі і терпляче чекає на мене.

— Так, перейдемо до справи, — каже дівчина і питає: — Чи ти мала раніше справу з дітьми?

— Так, — відповідаю я, надавши впевненість голосу. — Я часто маю справу з дітьми в школі, так як я належу до учнівського самоврядування.

— Нічого собі, молодець! Я почула, що в тебе добре поставлений голос, нам якраз такі й потрібні. До речі, як в тебе зі знанням мови?

— Все чудово, за мову можна не хвилюватися, — говорю я, намагаючись здаватися більш привітною.

Тоді мені задали ще декілька питань і ми разом пішли дивитися, як проходять квести.

— Чи ти можеш залишитися подивитися, як ми це робимо? — спитала дівчина.

— Так, думаю так, — відповіла я невпевнено, памʼятаючи, що обіцяла в цей день погуляти з подругою.

Я дістала телефон і попросила перенести зустріч на пів години.

В той же час адміністраторка повела мене знайомитися з колективом.

— Ось це Настя, це Женя. А ось це Ліза.

Я чемно привіталася з усіма і спитала, скільки їм років. Краще про почуте не говорити. Але можу сказати одне — люди вони хороші, тому я не хвилювалася, що разом з ними зі мною щось може статися. Але Ліза була на рік молодша за мене і я  вирішила, що буду  хапатися за неї, ніби за рятівний круг, щоб тільки не стояти одній в цій купі незнайомих людей.

І ось я вже пів години стою і дивлюся на те, як проводяться квести. Наче робота не дуже складна, але це все запамʼятати ж треба. Після деякого часу, проведеного на самоті, до мене приєдналася адміністраторка.

— Поки що я можу тебе відпустити, якщо ти сильно спішиш. Зможеш прийти завтра на девʼяту?

— Так, — я киваю і в душі радію, що мене взяли на стажування. Ще мить і я опиняюся посеред вулиці й радісно крокую додому.

На наступний день я приходжу до квест-руму за двадцять хвилин.

— Трохи перестаралася бути вчасно, — подумала я і покрокувала вздовж вулиці, намагаючись згаїти час за прогулянкою. Невдовзі я повернулася на місце і зайшла до прибудови. Завбачивши мене, адміністратор заклопотано сказала:

— Ой, я вже і забула, що ти мала прийти.

Я нічого на це не відповіла, натомість вислухала вказівки:

— Ось тут є футболки, можеш взяти одну і переодягтися.

Я смиренно кивнула, підійшла до столика, на якому лежали чорні футболки із рекламою квест-руму і пішла перевдягатися.

Коли я вийшла на вулицю, інші вже виносили реквізит. Вони мені говорили, що і куди треба допомогти віднести і я слухняно виконувала всі їхні прохання. Невдовзі мене поставили поруч із гостями, а самі пішли готуватися до квесту. Було трохи ніяково, але я була налаштована позитивно щодо нової роботи. Скоро вийшли мої майбутні колеги та почали знайомитися з дітьми. Вони записували їх імена, питали, як у них справи і проводжали на сцену за прибудовою. Я лиш хвостиком наздоганяла дітей, на яких була і сама схожа за своїм низьким зростом. Тут ведуча почала поділ на команди. Я уважно дивилася, як вона роздає палички з кольорами кожній дитині, а потім відводить їх до капітанів. Один з них — вже дорослий чоловік, але виглядає дуже молодо на свій вік і добре товаришує з дітьми. Інша ж — дівчинка, вона тиха, як і я, працює так само недовго, і, напевно, дуже хвилюється. А ведуча ж на вигляд справляє дуже милу дівчину, старшу від мене, проте таку ж спокійну та приємну.

Збоку на нас дивиться адміністраторка — дуже весела і енергійна людина. Вона підбадьорює нових працівників, в тому числі і мене і слідкує за тим, як ми проводимо квест.

На цьому етапі команди вже розподілилися і придумали собі назви, тому ми оголошуємо правила:

— Сьогодні, — каже ведуча, — ви потрапили на корабель піратів, і вашим завданням є розграбувати їх скарбницю перед тим, як вони встигнуть її доставити до пункту призначення.

Діти радіють, кричать, веселяться на сцені та уважно слухають ведучу. Вона говорить ще якусь мить, а далі відправляє дітей на завдання зі своїми капітанами.