Про чарівниць і чаклунок мова йде з давніх-давен. Хтось вірить в їх існування, хтось тільки сміється у відповідь: мовляв, усе то вигадки. Проте послухати ніхто не відмовляється, бо навіть побрехенька може уроком стати — має своє повчання.
Жило на краю села одне подружжя — Мишко та Оляна. Обом їм було близько сорока років, саме той вік, коли людину вже не зіб'єш ні з її звичок, ні з обраного шляху.
Усі в тракторній бригаді знали: хоч найсмачнішого борщу кухарки поставлять на стіл, але Мишко колективного обіду їсти не буде. Дістане свій вузлик, розмотає, візьме ложку та й «сьорбає» жінчине вариво: коли суп, а коли й борщ. Пиріжки з сиром, компот у пляшці... Поїсть мовчки — і до роботи.
Чоловік він наче й не похмурий, але зайвого слова з нього не витягнеш. Насупиться, сяде пооддалік, коли хлопці на перекур збираються, — нікому не заважає, але й до гурту його не дуже тягне. Думає про щось своє, часом усміхається, ніби пригадуючи смішне, але нікому і пари з уст.
Дівчата чистять картоплю на кухні — усім кісточки перемивають, а про Мишка нічого сказати не можуть. Сміятися з нього ніяк, бо він собі ціну знає, хоч який мовчун, але будь- якого балакуна вмить обірве. Може просто глянути з-під лоба, може буркнути щось крізь зуби, що й не розбереш, чи відкривав він рота, чи слово зронив, чи тільки хмикнув.
Оляна пошту носила. Село велике, вулиці розкидані, а вона як гайне, то миттю всю територію облетить – і вже дома. Мишко на комбайні працював, не дуже далеко від села, урочище називалось Кленове. Змагалися екіпажі: хто більше намолотить — тому зірку малюють на бункері. На ранок усе село знає, хто кого випередив.
Вийшло так, що Мишка обігнали. Та ще хто! Хвастовитий Семен, якого здавна Приймаком звали. Хоч і жив уже не в тещі, та хазяйнувати не навчився, все тільки під команду робив. Казали: скільки бий — стільки і в'їдеш.
— Оце так-так! — вдарила в поли Оляна. — Семен попереду — бути такого не може!
На велосипед — і в степ. Кинула його в лісосмузі, сама з вузликом — навперейми комбайнам. Стерня колюча, кров із подряпаних ніг виступає, а жінка не зважає, перебігла усю загінку і присіла аж на тому боці.
Мишко примітив дружину, але серед степу зупинятися не став. Дійсно, чогось у нього не ладилось того дня. Прикро, але що вдієш? Узяв-таки в Оляни вузлик — там молоко у глечику, окраєць свіжої хлібини, сало, зелена цибуля.
П'є молоко, а дружина з нього очей не зводить. Чорні очі — дивиться і не змигне. Коса вибилась з-під хустки, по лицю піт котиться. Вузенькі губи тремтять, наче їх образа сіпає...
Ніхто нічого не зрозумів, чому Мишко враз вирвався вперед, чому у Семена раптом двигун зачмихав, та й решта агрегатів чомусь відставати стали. Усе потім на Оляну перевели: поки її в степу не було, поки й ладилось. Пішло і пішло — чаклунка вона, щось уміє, щось знає.
А ще у коваля Андрія була дружина Фрося. Біленька, мов голубка. Вона його надоумила у садку ставок облаштувати. Не для гусей та качок, а для душі. Приходить з роботи Андрій — тільки зуби блищать: увесь у кіптяві. Фрося йому гарячої води у ночви наливає. Змиє весь бруд, а тоді — до ставу. Босими ногами по холодній м'яті, по пісочку — та й шубовсь у воду — плаває, аж покректує: здорово! Усі кісточки розімне, і поперек не болить.
Спробуй, постій біля того горна, з молотом біля наковальні, подихай отією кіптявою. Хто б не робив — від кашлю вберегтись не міг. А Фросиному Андрієві — нічого! Височенний, рожевощокий, бадьорий. Хлопці після роботи по «сто грамів» цмулять, а він — найкоротшою дорогою додому.
Поки доїде — у дворі на кабиці вже картопля шкварчить, на маленькому столику під яблунею — мед у полумиску, хлібина на рушникові. Фрося хоч і сама стомилася після колгоспного поліття, але вже вмита, у білій блузочці, чистенькому фартусі — хоч картину з неї малюй.
Більш усього, що чаклунками називали тих дружин, які були здатні кохати своїх чоловіків так гаряче й самовіддано, що їх любов творила незбагненні дива.
В одній сім'ї батьки не пускали дівку на вулицю. Дід Мусій і слухати не хотів, щоб їхня Саня йшла увечері до гурту. Баба Ганна й собі підпрягалась:
- Не ходи, доню, твоє дівування ще буде! Ти ж зовсім дитина!
А ту дитину від щирого серця полюбив найвищий у селі парубок — Матвій. Дражнили його: нагнись, Матвійку, дам копійку... Боже ж мій, хто б побачив їх разом! Вона мов перепеличка — манюня, тендітна, а він — мов цибатий журавель: диб-диб...
Скільки не ганяв Мусій, скільки не хапалась за ціпок Ганна — дівчина вискакувала у садок через вікно — просто в обійми своєму Матвійкові.
Сталось так, що обоє десь пропали. Тиждень не вертались. Ніхто нічого не знав, а дівчата хоч і бачили подругу з хлопцем, так нікому не признавались. Ходили молодята попід річкою, між густими лозами, серед осокорів та верб, ночували у сторожа в городній бригаді — нічим іншим не могли довести дорослим, що жити одне без одного не можуть.
Тому й змирились обидві сторони — батьки і діти — та й зіграли весілля. Прожили Матвій із Санею чудове життя, діти у них виросли дуже красиві, бо краса, кажуть, з великої любові буває. Однак хтось у жіночому гурті, бувало, обмовиться: причарувала Саня — та й годі. Не міг же отакий велетень маленьку комаху примітити...
А сучасна молодь зовсім по-іншому все бачить. Сіпає невидимі ниточки комп'ютерних знайомств, розсилає «есемески», вітається по-американському... Наче комусь потрібна ота ширма, той безглуздий театр. Нікого нічим не здивуєш, про які чари можна вести мову?
Сусідський Вітя побував у цирку, подивився на акробатів. Сам не свій, поїхав з батьком-фермером до родичів. Там домовлялися щось про насіння, про весняну сівбу. Кинулись до хлопця, а його вже й сліду нема. Покликала молоденька акробатка, устигли вони обмінятися номерами мобільних телефонів.
Невдовзі поріднився фермер з циркачами. Приїздили в село — відпочивали. А тоненька, мов лозинка, Ксеня на спориші вправи показувала. Сидить Вітько на лавці, мов заворожений, очей не зводить з того дива. Самому не віриться, що тепер — це його дружина. Серце здіймається аж до хмар...
Відредаговано: 03.08.2021