Глава 13

Я сподівався потрапити на очі якомога меншій кількості людей. Але плани накрилися, щойно ми зайшли всередину тренувального комплексу. Тут зовсім не порожньо. Грає якась подоба вальсу, миготять прожектори, а лід розсікають фігуристки. Коваль щось казав про зміну графіку роботи, але я пропустив це повз вуха. 

Хантер тре руки й крутить головою навсібіч.

— Тут явно краще, ніж у нас на тренуваннях, — протягує він, зупиняючи погляд на дівчатах, що витончено ковзають по льоду. Їхні сукні виблискують так, що мені хочеться примружитися.

— Концентруйся, — шепочу я, штовхаючи його ліктем.

— На чому? Подивися на ці короткі спіднички та напівпрозорі купальники! У мене очі розбігаються! 

Він, як зачарований, намагається підійти ближче до льоду. Одна з фігуристок з шоколадним відтінком шкіри, який ідеально підкреслює золотий купальник, виконує елегантне обертання і дивиться у наш бік. Хантер тут же випрямляється. Його вираз обличчя нагадує карапуза, який знайшов цукерку. Ще трохи, і почне пускати слину. 

— Хантере, їй Богу, припини. Ми тут не для цього, — дратуюсь, але все одно тягну його за собою далі коридорами.

— І чому б не поєднати корисне з приємним? — бурчить він, але слухняно йде за мною.

— У нас є чітка місія. Згадай. Голову. Дракона.

— Я все пам’ятаю… — відповідає він, одночасно озираючись назад на дівчат. — Хм… а чому я ніколи не зустрічався з фігуристками? Тепер ця думка не дає мені спокою. Вони такі граційні…

— Голову треба знайти та винести. Жодних слідів, жодних зупинок на фігуристок. Зберися!  — продовжую я. Мій тон майже начальницький, але у Хантера це викликає хіба що скептичну посмішку.

— Гарчиш наче наш тренер. Тільки він злочини зазвичай не планує, — хмикає, але змушено додає: — Ну гаразд, гаразд. Де шукати того дракона? 

— Останнього разу, коли я бачив костюм, його заносили до підсобки. Сподіваюся, він ще там…

Хантер знизує плечима, трохи пригинається, і ми прямуємо до службового коридору, де на нас чекає ще одна солідна порція напруги. 

Підсобка виглядає непримітно. На дверях табличка "Для персоналу". Ми обережно оглядаємося навколо. Фігуристи все ще кружляють на льоду, самого персоналу не видно. Ідеальний момент, аби швидко забрати голову. 

— Окей, ти залишаєшся на стрьомі, — шепочу, зупиняючись перед дверима.

— Як скажеш, містере грабіжнику. А що як нас викриють?

— Саме тому нам потрібне кодове слово, — обдумую. — Щось, що ніхто не зрозуміє.

— Ну, давай, блисни своєю геніальністю, — єхидно шепоче Хантер.

— Борщ, — раптом видаю.

— Борщ? Серйозно?

— Так. Просте, зрозуміле і підкреслює мету нашої місії. 

— Мета твого побачення з Алісою — поїсти борщу? Серйозно? 

Я закочую очі. 

— Ні! Просто “борщ” — це Україна. А Україна — це Аліса.

— Якісь дивні у тебе асоціації…

Я видихаю, ховаючи роздратування. 

— Якщо хтось йтиме у наш бік, просто кажи “борщ”, і я сховаюся.

— Ну, як скажеш. Борщ, так борщ, — драматично зітхає Хантер і, як сторож, притуляється до дверей спиною, виглядаючи коридором.

Всередині підсобки пахне побутовою хімією та спресованим картоном. Моя рука одразу натикається на вимикач, і слабке світло розганяє напівтемряву. Погляд швидко пробігає вздовж полиць, завалених ящиками, якимись непотрібними деталями — від хокейних стрічок до змінних захисних пластин для шоломів.

Драконячої голови ніде не видно.

— На горизонті чисто? — пошепки гукаю.

— Тут все нормально, — Хантер просовує обличчя у дверний отвір. 

— Стеж далі. Не відволікайся.

— Це ж ти мене відволік! 

— Я перевіряв реакцію.

Продовжую обережно перебирати речі, поки нарешті не натрапляю на вішак з костюмом. О, знайдено! Драконячі червоні шорти виглядають смішно навіть зараз. А от голову бачу лише тоді, коли зазираю за костюм. Величезна мордяка з зубатим ротом та мультяшними очима ніби чекає на мене.

— Бінго, — видихаю і нахиляюся, щоб підняти її.

Та саме в цей момент моє плече нагадує про себе болісним спазмом, від якого я ледь не зойкаю. Дідько, аж зірочки в очах заблищали! Відчуття такі, наче у бою за голову дракона я ледь не втратив кінцівку.

— Лайно… — шепочу крізь зціплені зуби, стискаючи плече здоровою рукою.

— Червоний суп! — раптом лунає голос Хантера із-за дверей. — Український суп... з капустою.

Бляха. Він таки забув те слово. 

— Борщ? 

— Так! БОРЩ!

Це що, хтось іде? Чудово. Останнє, чого я хочу зараз, це щоб мене зловили зі сльозами на очах та головою Кісо, яку притискаю до грудей, мов сімейну реліквію.