12.1

— Що тобі треба? — Хантер підводить брову так високо, що здається, вона от-от відвалиться і полетить шукати більш притомного сусіда. 

— Голову, — спокійно повторюю. — Просто голову. З костюма талісмана.

— Якого?

— Дитячої команди. Пам’ятаєш, як ми були суддями на грі у малих? Тоді по закінченню кожного періоду виходив дракон у червоних шортах. 

— Звісно! Такий прикольний. Він ще робив трюки та роздавав вболівальникам цукерки!  Та хіба то був не динозавр? 

— Яка різниця? — відмахуюся. — Дракон — це той же динозавр, тільки має трохи більше понту, бо дихає вогнем. Не думаю, що Аліса прискіпуватиметься. Той костюм по-любому лежить десь у підсобці… Треба тільки знайти та непомітно винести його. 

Хантер хитає головою, але знову сідає навпроти, упираючи лікті у стіл. Він дивиться на мене таким поглядом, наче ось-ось схопить телефон та викличе санітарів, аби замість льодової арени вони відвезли мене у психушку. Урешті зітхає й змінює тактику, додаючи нотки сарказму:

— Тобто заради побачення, ти вирішив розчленувати талісмана? Дитячого улюбленця?! Олівере, вони називають його Кісо. То їхній друг та ледь не символ щасливого дитинства! А ти хочеш обезголовити нещасного. 

— Вони переживуть. А ось я, якщо не дістану ту голову, опинюся під загрозою. 

Хантер гучно видихає і починає сміятися. Мені хочеться прикласти його головою об стіл, і лише потреба у спільнику для своєї “темної справи” змушує мене терпіти. 

— Я ж наче добре тебе знаю… Але от зараз просто не впізнаю! — промовляє, стираючи з очей уявні сльози. — Ти закохався?

— Ні.

— В цьому немає нічого страшного. Рано чи пізно кожен проходить через це. Навіть такий камінь, як ти.

— Я не закоханий! — повторюю. — Просто… Вона узяла мене на слабо. Я хочу довести, що…

— Що? 

— Що здатен виконати ці забаганки, — зітхаю.

— Звучить так брутально! — Хантер знову хапається за живіт. Він голосно шморгає носом, наче регіт відбирає у нього весь кисень. — Відразу помітно, що ти не маєш почуттів до неї!

— Ти допоможеш чи ні? 

— Та звісно, що допоможу, — киває, а потім, паскуда, додає: — Чого не зробиш заради кохання. 

Я ігнорую його останню репліку і викладаю свій план:

— Значить так, ми пробираємося на арену, перед самим закриттям, я розвідую, де тримають костюм, ти підстраховуєш. І все — готово.

Хантер, замислюючись, стискає губи.

— А якщо нас спіймають? 

— Щось вигадаємо. 

— У планах пограбування імпровізація неприпустима! Треба продумати все до дрібниць, а ще краще — мати план Б. 

— Ми ж не банк будемо грабувати!

— Але у мені вже кипить адреналін, — він підіймається та струшує руками, збиваючи напругу. — О, в мене ж є балаклави! Залишилися від поїздки на лижі. Можемо одягнути, аби нас не впізнали.

— У балаклавах ми точно не викличемо підозр? 

— Хм… Дійсно. Краще без них, — він хапає ключі від машини. Вже можна й не мріяти про місце водія. — Але якщо ми спалимося, винним будеш виключно ти. 

— Домовилися, — підморгую йому. — Не переймайся. Це буде легко.

— Саме так звучать слова злочинців перед поразкою. Так і бачу тебе у відділку поліції з протоколом, у якому зазначено: Олівер Маккей спійманий на спробі вкрасти інвентар дитячої команди. Свою провину не визнає, бо засліплений бажанням довести щось незрозуміле доньці тренера та піти з нею на побачення. 

Я показую йому жест, у якому середній палець грає головну роль.

— Поїхали вже.