Глава 12

Олівер

Сиджу за кухонним столом із олівцем у пальцях та аркушем паперу перед собою. Очі втуплені у порожні рядки, а в голові гуляє вітер. Я вже й забув наскільки важко мені дається письмо. У школі в мене була двійка з граматики. Власне… у мене були двійки з усіх предметів. Але все ж таки писати листи — окремий вид тортур. 

Ручка зависає над папером, наче готова до роботи, але слова відмовляються складатися у речення. Що взагалі можна написати?

"Дорога Алісо, чи будеш ти ласкавою прийняти моє скромне запрошення..."
Пфф. Ще трохи, і додам "руки та серця". Надто пафосно.

"Привіт! Звертаюся до тебе у письмовій формі. Чи не хотіла б  ти провести час у моїй компанії наступного вікенду?"
Звучить так, ніби це спам від магазину, де в наступному рядку буде пропозиція купити пилосос.

Гаразд. Може, щось коротке? Типу:
"Давай зустрінемось у суботу. Запрошую на каву, чай або будь-який інший напій".

Просто і ясно. Але Аліса може не оцінити. Вона хоче, щоб я докладав зусиль, і аби це було помітно навіть у листі. Чорт забирай, завоювати її прихильність складніше, аніж… аніж все, чорт забирай! Зависоку ціну мені доводиться платити, аби вона просто мовчала… 

Чи річ не у мовчанні? Став би я добиватися її уваги, якби від цього не залежало моє майбутнє? Напевно, ні. Хоча… Не можна ігнорувати той факт, що вона мені дійсно подобається. А коли мені подобається дівчина, моє его прагне, аби це було взаємно. Дійсно. Справа не у почуттях. Справа у тому, що я звик перемагати. 

І цей довбаний лист буде моєю черговою перемогою! Бо я його обов’язково напишу. Навіть якщо доведеться їхати в магазин за новою партією аркушів. 

Поки я у відчаї дивлюсь на нерівний рядок, який надряпав кілька хвилин тому, і який зараз здається повною маячнею, відчиняються вхідні двері. В будинок вихором вривається Хантер.

— Знову клятий сніг, — промовляє, знімаючи мокру куртку. — Не можу дочекатися весни. 

— Весною ти нитимеш, що увесь двір у калюжах, — відмахуюсь, зім’явши папір у подобу сніжки. Жбурляю його у смітник, але промахуюся. Папірець відлітає від стінки відра та котиться прямо під ноги Хантеру.

— Що це у тебе? — підходить ближче й з надмірною цікавістю нахиляється до стола. Побачивши мою чергову недолугу спробу викласти думки на аркуші, закочує очі: — Ти, що вирішив мемуари написати? 

— Якби ж то, — бурмочу, розгладжуючи останній чистий аркуш. — Це лист.

— Лист? — гигикає він. — Ти переплутав століття? Навіщо?

Мимоволі хитаю головою. Гаразд. Сам напоровся.

 — Запрошую Алісу на побачення, — пояснюю, і тільки після цього до мене доходить, що тепер з його рота вилетить ще більше питань.

— Ого, які ми старомодні! — заходиться Хантер і хапається за краєчок стола, наче від сміху не може втриматися на ногах. — Не СМС, не голосове? А папір?! А відправлятимеш чим? Голубом?

— Ні, совою, — відштовхую його, аби не закривав світло. — Не хочеш допомагати, то хоч не заважай. 

Хантер сприймає слова про допомогу аж надто буквально. Сідає поряд та, піднявши з підлоги один із зіпсованих листів, читає його. Звісно, після цього знову заповнює кухню іржанням, як у дикого коня. 

— Якщо вона й погодиться піти з тобою не побачення, то тільки із жалю.

— Ти, звісно, написав би краще? — спокійно відповідаю. 

Хантер впевнено киває.

 — Повір, якби це я запрошував, Аліса погодилась би, навіть не дочитавши до кінця. Я доволі переконливий.

— Що ж ти досі не зміг переконати жодну дівчину зустрітися з тобою більше трьох разів? 

— Бо так не цікаво. Я обираю різноманітність. Хочу подарувати себе якомога більшій кількості щасливиць. 

— Якщо ти в чомусь і майстер, так це в самообмані, — я стискаю долонями скроні. Хай там що, треба вичавити з себе нормальний текст. — Хм… а, може, здивувати її? 

— Тобто написати без орфографічних помилок? 

Я пропускаю його зауваження повз вуха. І навіть удаю, що не помічаю, як він виправляє помилки у минулій версії листа.

— Написати це українською!

— Ти знаєш українську? 

— Я — ні. Але для цього існує перекладач! — Боже, дякую тобі за прозріння. — Українською навіть примітивне звернення справить краще враження!

Олівер чухає голову олівцем.

— Хм… а це дійсно може спрацювати. Вперед.

На написання листа українською у мене пішло пів години. Я кілька разів звіряю усі літери з текстом на екрані телефона. Більш-менш схожі, гадаю, що все правильно. Почуваюся так, наче щойно отримав диплом з філології. 

Кладу лист у конверт, тільки тепер відчуваю неабияке полегшення. 

— Вітаю, — Хантер плескає мене по плечу. По хворому, бляха, плечу. Я ледве можу стримати сльози, настільки боляче його лапища опускається на мою больову точку.  — Ти впорався. Що тепер? Поїдемо купувати смокінг, аби остаточно вразити її? 

— Ні. Тепер треба роздобути голову дракона. Я навіть знаю де.

Шок на обличчі Хантера нагадує ілюстрацію з коміксу.