Глава 11

Ледве я переступаю поріг, як помічаю тата. Він стоїть у коридорі, прихилившись до стіни, й демонстративно дивиться на годинник. Яка незвична сцена. Раніше функцію коменданта виконувала мама. Вона блискуче володіла поглядом а-ля “дівчинко, у тебе великі неприємності”.

— І чому так довго? — з порогу починає тато, похмуро складаючи руки на грудях. — Хантер тебе що в Америку на шопінг возив? Чи ви зговорилися, аби випробувати моє терпіння?

— Нічого такого. Просто я шукала магазин з адекватними цінами, — відмахуюся, ставлячи пакети з покупками на журнальний столик. — Тату, я не маленька, щоб аж так хвилюватися через мене.

— Дорослі теж можуть зникати безвісти. Особливо коли йдеться про красиву дівчину у чужій країні, — промовляє вже без колишнього запалу. 

— Вибач… Все добре, бачиш? Я була зайнята і просто не звертала уваги на телефон, — м’яко виправдовуюсь, намагаючись максимально природно сховати збентеження. Мені здавалося, що татові претензії будуть мене дратувати, але насправді це навіть приємно. Його реакція доволі мила. 

Він уважно мене розглядає, а тоді зітхає.

— Гаразд. Головне, що ти вдома. Я чекав на тебе, щоб вручити сюрприз, — із розмахом плескає себе по стегнах, наче відправляє хвилювання у відставку. На його обличчі з’являється посмішка.

— Сюрприз? Для мене? — насторожуюсь. 

— Я думав над тим, як нам надолужити мою відсутність у твоєму дитинстві... І мене осяяла геніальна ідея, — каже, відкриваючи шафу й дістаючи…

Ковзани? Я дивлюсь на них так, ніби переді мною вибухівка.

Тато витягає їх із коробки. Леза відблискують холодним світлом, а на чорній поверхні шкіри видніється витиснутий логотип. І тут найцікавіше: не якийсь там банальний фірмовий напис, а малюнок із вишуканим тисненням — витончений напис з моїм іменем, літери якого відливають сріблястими прожилками.

— Це що, преміальна версія для еліти? — обережно беру їх у руки. Треба визнати, вони настільки гарні, що можна поставити на поличку над ліжком та просто милуватися. 

— Не хотів брати дешевих, — недбало відповідає тато, але його самовдоволений погляд видає справжні почуття. — Це найкраща модель на ринку, зроблена спеціально для початківців. Чудова підтримка гомілкостопа, а леза заточені так, що про падіння можна забути.

— А ти впевнений, що падати не доведеться? — бурмочу. — Я щойно підіймалася сходами й ледь не розбила носа, послизнувшись…

— Впевнений, — посміхається він. — Я буду щасливий, якщо навчу тебе кататися.

— Але… Навіщо? Чому ми не можемо закрити прогалину у вихованні іншим чином? Наприклад… пограти на приставці? Чи з’їздити на риболовлю? Або…

— Як це — навіщо? Усі жителі Канади повинні вміти стояти на ковзанах. Це основа! Як дихання, як ранок із кавою, як…

— … як рентген у травматології. Тату, — я мимоволі роблю крок назад, й з удаваною ввічливістю посміхаючись. — Я ніколи не стояла на ковзанах і… чесно кажучи, це було цілком свідомим рішенням.

— Ти жартуєш! Тобі сподобається. — він тріумфально підіймає ковзани над головою, наче відзначає перемогу. 

— Добре… — здаюся. — Але ми ж не повинні робити це прямо сьогодні? Тобто.. Мені треба поговорити з мамою, виспатися, написати заповіт.

— Будь ласка. Але вранці будь готова, — попереджає він із задоволеним виглядом.

— Дякую.

Я покірно йду в кімнату, а в голові тільки одне: як це пережити?

Відклавши своє хвилювання на потім, я беруся розкладати покупки. Коли в моїх руках опиняється светр з оленем, вуста самі розпливаются у посмішці. Треба одягнути його завтра на лід. Буде татові натяк на мою граційність. 

Паралельно набираю маму. Ми не говорили два дні, що для мене цілком нормально, але для неї прирівнюється до катастрофи. Вона сильно стурбована тим фактом, що ми з татом досі не посварилися. І, закладаюсь, очікує мій дзвінок в надії, нарешті почути скарги на нього. 

— Як справи, доню? — озивається вона. На фоні чутно випуск новин українською, і моє серце трохи стискається від суму за домом. — Що нового?

Я стисло розповідаю про останні події: вечерю з Маргарет і її сином, холод, отримання роботи в офісі… Останнє раптом не на жарт розлючує маму.

— Що?! Та як йому наглості вистачило?! Донька приїхала тата побачити, а він з неї секретарку зробив!

— Але я сама попросила. Мені нудно сидіти вдома.

— То повертайся у Херсон! 

— Не можу… Я відчуваю, що повинна затриматися тут. 

Мама важко видихає.

— Чому в мене таке враження, наче ти чогось недоговорюєш?

— Не знаю. Я від тебе нічого не приховую.

— Точно? 

— Ну… хіба що… — знову починаю посміхатися. — Я тут познайомилася з одним хлопцем.

— Якщо він один з хокеїстів, то я особисто прилечу в Канаду та заберу тебе звідти, — у її голосі забагато рішучості. Мені трохи страшно. 

— Ти проєктуєш на мене свій досвід невдалих стосунків, — кажу словами Солі. 

— Я лише застерігаю тебе.

— Не треба. Тим паче… у мене з Олівером нічого серйозного. Ми навіть на побачені не були. Та й тато вб’є його, якщо він наважиться запросити мене.

— Хоч тут Олег вчиняє адекватно, — хмикає.

— Мамо… Якщо ти будеш так реагувати, то я тобі більше нічого не розповім.

Довга пауза. Мама, напевно, зважує як краще вчинити. Відсутність можливості накричати на мене та вчергове поскаржитися на свою важку долю, яку я можу повторити, змушує її грати за іншими правилами. 

— І що то за Олівець? — питає максимально напружено. 

— Олівер, — виправляю я. — Олівер Маккей. 

А потім розповідаю їй про наше знайомство, випадкові зустрічі та сьогоднішній день. Спершу не збиралася, але слово за слово та виказала все, що тримала у голові. 

— Мало того, що хокеїст, так ще й брехун, залежний він знеболювального. Майже наркоман, — постановила вона після моєї розповіді. — Чудовий вибір, доню. 

Чорт забирай. Коли я вже навчуся не наступати на одні й ті ж самі граблі й нарешті зрозумію, що шукати розуміння й підтримки у мами — марна справа?