Глава 10

Домовившись з Маккеєм зустрітися на фудкорді, я зробила забіг магазинами та швидко придбала собі все необхідне для утеплення. Моїй радості не було меж, коли мені на очі натрапили колготи з начосом — геніальний винахід людства! Флісова піжама, кілька пар довгих шкарпеток, джемпер з високою горловиною та шапка — тепер я почуваюся куди впевненіше і не боюся замерзнути, розгрібаючи завали макулатури у татовому офісі. 

Купуючи останні дрібнички, спіймала себе на думці, що спеціально поспішаю впоратися якомога швидше, аби знову побачити Олівера. Це тривожний дзвіночок. Мені не потрібна інтрижка на вікенд. Тим паче з людиною, яка своєю поведінкою аж надто нагадує мого батька. 

І тим не менш я, із посмішкою, яку не здатна контролювати, вирушаю на його пошуки. Гірлянди на рогах оленя сяють, наче маяк, тому Олівер відразу виділяється у натовпі. Я махаю йому рукою. Він робить те ж саме, але вмить кривиться від болю. Напевно, дія знеболювального поступово знижується.

— Знайшла труси на хутрі? — питає, ховаючи погляд за меню місцевої бургерної.

— Ні, обмежилася мереживом, — відбиваю я, де дозволяючи йому вивести мене з рівноваги. — Плече болить?

— Не варто постійно питати про це. У мене все під контролем, — з цими словами він кидає до рота пігулку та запиває її содовою. Дуже красномовно. 

— Боюсь, що з таким самолікуванням твоя печінка відмовить раніше, ніж рука. Ти хоч читав інструкцію до пігулок? Там обмежене дозування.

— У мене все під контролем, — повторює з натиском.

— Знаєш, Олівере, якби за впертість теж давали кубки, то ти мав би окрему залу слави. 

— Тоді б у тій залі я б виділив окрему поличку для твоєї нагороди за набридливість. 

— Ти хотів сказати “турботливість”? Бо я не просто набридаю, я турбуюсь за тебе. 

— З якого це дива? 

— В Україні заведено допомагати одне одному.

— А в Канаді заведено не втручатися у чужі справи.

Холодна країна. Холодні люди. Що тут скажеш.

— Це каже людина, яка щойно цікавилася чи купила я труси! Містере, ви сповнені протиріч. 

— Можливо… — зітхає. — Давай поїмо? Я страшенно голодний. Ще не снідав, і не розраховую, що зможу пообідати вдома.

— Гадаєш, у Хантера не вийде зварити борщ? Я вчора дала йому детальний рецепт.

— Я, так розумію, ви доволі непогано поспілкувалися…

— Він милий, — кажу це спеціально, щоб побачити реакцію Маккея. Насправді Хантер не викликав у мене жодної цікавості. 

Олівер закочує очі. 

— Якби  кожен раз, коли дівчата кажуть компліменти Хантеру, я отримував по долару…

— Впевнена, тобі роблять не менше компліментів.

— Хіба що твій батько. 

— А жінки?

— Жінки втратили до мене цікавість, після того як я кілька разів забув прийти на побачення. 

— Тобто?

— Втомився, заснув після тренування… — відповідає байдуже. —  Або ж вирішив замість побачення зайву годину покатати. Різне бувало, але результат один — про мене шириться погана слава. 

— Он як… Добре, що я не в курсі місцевих пліток. 

— Точно, — він посміхається кутиками губ. — Інакше й цього побачення не було б. 

— Це не побачення!!! — з переляку я реагую не тільки занадто голосно, так ще й українською. Кілька людей обертаються на мій голос. 

На обличчі Олівера ані краплі збентеження. Він спокійно робить замовлення, прохаючи офіціантку принести ледь не половину меню.

— А вам що? — питає вона у мене.

— Нічого.

— Принесіть їй млинці з шоколадом, — виправляє Олівер.

Що за мода вирішувати за дівчину? А якби я зараз замовила йому салат замість бургера! Напевно, його его не витримало б такого удару.

— Я не голодна, — повторюю, коли офіціантка зникає.

— Якщо не захочеш, то я їх з’їм. Просто не в моїх правилах приводити дівчину на побачення, і не нагодувати. 

Я починаю закипати. Та він просто нестерпний.

— Це не побачення, — повторюю. Сподіваюсь, англійською він зрозуміє краще.

— Та ну. Ми виїхали за місто, сходили на шопінг, тепер обідаємо разом…

— По-перше, на побачення треба запрошувати. По-друге, хлопець повинен прийти з квітами. По-третє, на побаченні має бути цікаво. Ти не виконав жоден з цих пунктів. 

— Українки якісь занадто вибагливі…

— Бо ми того варті. 

Він дивиться мені в очі. Надто довго, ніби ми, не оголошуючи цього вголос, вирішили позмагатися, хто першим відведе погляд. І я не збираюся програвати. 

— Ваше замовлення! — офіціантка змушує нас здригнутися, викладаючи на столик гору їжі для Олівера. — І млинці для пані.

— Дякую, — я підсуваю до себе тарілку, але їсти не збираюся. 

— Значить… наступного разу я повинен запросити тебе? — Олівер замислено жує картоплю фрі. — Це можна зробити по телефону чи запрошення треба оформити у письмовій формі?

— Запрошення приймаються у довільній формі. Але я буду вражена, якщо ти напишеш лист.

— Я не пам’ятаю, коли востаннє тримав ручку, — сміється. 

— Тим цікавіше. 

— І що? Тоді ти погодишся? 

Я вдаю наче сумніваюсь.

— Ну… спершу спитаю в тата, чи він не проти.

Олівер ледь не давиться. 

— Мені легше дракона перемогти, ніж вмовити твого батька!

— Якщо принесеш мені голову дракона, то з татом я розберуся сама, — чорт забирай, млинці пахнуть божественно. Я не втримуюсь та відрізаю шматочок. — Що, Маккею, вже не так хочеться вразити хлопців? 

— До чого тут хлопці? 

— Ти ж сам сказав, що ви укладали парі на мене. Думаєш, вийти переможцем? 

Він відкладає бургер. Витирає рот серветкою та нахиляється до мене.

— Я не беру участі ні в якому парі. І чхати мені на думку хлопців. Я зустрінусь з тобою не тому, що ти донька тренера, а попри це. 

— Не забігай наперед. Я ще не погодилася.

— Погодишся. 

Такий крутий, але наївний як дитя…