Глава 9

Аліса 

Олівер сидить за кермом та зосереджено вдивляється у дорогу, хоча ми їдемо повільно, і вулиці здаються абсолютно безпечними. Я нервово перебираю пальцями пасок безпеки. У салоні ледь чутно шум двигуна, а вікна тоновані так, що навіть сонце здається приглушеним. Та це не допомагає приглушити хаос у моїй голові. Всі думки про його травму. Як він взагалі витримує біль під час тренувань? Ці ін’єкції… а раптом вони небезпечні? Може, мені все ж варто поговорити про це з татом? Але що як я дійсно не маю права пхати носа у чужі справи? Олівер мені довірився… Ну, умовно. Але цього вистачає, щоб я тепер відчувала відповідальність за його таємницю.

— Що таке? — питає він раптом.

— А? — здригаюсь, хоча вже вдруге ловлю його уважний погляд у бічному дзеркалі.

— У тебе такий вираз обличчя, наче ти подумки вирішуєш якусь важливу світову проблему.

— Просто думаю, що мені сьогодні треба купити, — швидко відповідаю, знизуючи плечима. 

Він ледь помітно посміхається:

— Уже ясно, що твоїм топ-покупками стануть шарфи, рукавички і, можливо, ще один пуховик, який ти носитимеш поверх своєї куртки. 

— Відчуваю у твоїх словах докір… — здіймаю брову.

— Просто я вперше зустрічаю таку мерзлячку. На тобі стільки шарів одягу, що вистачить одягнути цілий квартал. 

Я сміюсь, але підводжу підборіддя:

— Якби я була безнадійною мерзлячкою, то зараз би ховалася під ковдрою з чашкою чаю. Але я тут — терплю мороз, твою компанію і жарти.

Він пирхає й зупиняється на світлофорі. Якраз у цей момент мені приходить повідомлення від Солі — фото виставки дитячих робіт з пластиліну. 

“Ви з дітьми ліпили пеніси?!” — питаю, розглядаючи ті фігурки.

“Це свинки, збоченко”

Я насилу стримую сміх.

— Як його звати? — питає Олівер, знову рушаючи.

— Кого?

— Твого хлопця з України. Того, з яким ти постійно переписуєшся. Я ще на тренуванні помітив, що в тебе очі сяють після його повідомлень. 

— Було б куди ефективніше, якби на тренуванні ти слідкував за шайбою, а не за моїми очима.

Тінь збентеження на його обличчі майже не помітна, проте я все одно встигаю вловити її.

— Одне іншому не заважає… — шепоче. — То як? Ви давно разом? 

— У мене немає хлопця, — здаюся. — А очі світяться, бо моя подруга прислала фото пенісоподібних свиней.

— Га? 

— Дивись, — повертаю до нього екран телефону. — Це діти в садочку робили.

Олівер сміється.

— Твоя подруга працює в садочку? 

— Психологинею.

— А ти? 

— Після універу я працювала репетиторкою з англійської, а буквально два дні тому отримала посаду помічниці тренера. 

— Тобто? — його спантеличення мене смішить. — Ти ж навіть “хокей” неправильно вимовляєш. Чим ти можеш допомогти на тренуваннях? 

— Боже збав мене нудитися на ваших тренуваннях. Я займатимусь документообігом, — вирішила не казати “прибиранням”, аби набити собі ціну.

Він повертає голову й дивиться на мене довше, ніж це дозволяють правила дорожнього руху.

— То виходить… що ти не поспішаєш додому? 

Я відводжу погляд до вікна.

— Ти б хоч спробував приховати розчарування. Невже так сильно хочеш, щоб я зникла? 

— Чесно? 

— Чесно.

— Так. 

— Боїшся, що я можу здати тебе тату? — питаю з викликом, бо вже встигла образитись. — Чи є ще якісь причини? 

— Здебільшого через перше. Але є й інша причина…

— Яка?

Автівка зупиняється на парковці перед великим торговим центром — скляною чотирьохповерховою будівлею, яка, здається, може вмістити у себе невеличке село. Просто Ласвегас для шопоголіків. Добре, що я до таких не належу. Здебільшого через дуже обмежений бюджет. 

Олівер глушить мотор та повертає голову у мій бік. 

— Приїхали.

— Яка? — повторюю ще раз. Так просто я від нього не відчеплюся.

Він довго мовчить, блукаючи поглядом по моєму обличчю. 

— Твоя присутність починає подобатись мені, — промовляє коли, напруга досягає апогею.

— І це погано? 

— Дуже погано. Це просто катастрофічно погано, Алісо. Я маю думати про драфт, а не про тебе.

У мене на щоках спалахує червоне світло. На дев’яносто відсотків через збентеження і на десять через те, що я досі уявлення не маю значення слова “драфт”.

— Що ж… з завтрашнього дня старатимусь не потрапляти тобі на очі, — відстібую пасок безпеки.

— Подивимося, чи в тебе вийде, — він робить теж саме, проте затримується перед тим, як вийти з машини. — З першого дня у Канаді ти відчайдушно шукаєш можливості побачитися зі мною. 

— Я не винна, що ти постійно з’являєшся на моєму шляху!

— Ти мене переслідуєш, — сміється.

Я повільно видихаю повітря. 

— Мрійник. Мене абсолютно не цікавлять хлопці твого типу. 

— Мого типу? Тобто тобі не подобаються здорові, накачані, високі та сексуальні? — він відбиває пальцем по керму в такт кожному слову. —  Я правильно зрозумів?

Як гарно себе описав. І додати нічого.

— Є важливіші речі, ніж зовнішність. 

— Розумію. Та окрім зовнішності у мені є багато інших чеснот.

— І найголовніша з них скромність, — додаю. — Ми йдемо в магазин чи так і будемо дивитися на нього зі сторони? Я вже знову змерзла. 

— Йдемо, — зітхає. — Але розмова про мої чесноти не завершена. Обіцяю, під кінець дня ти полюбиш мій типаж.

— Я не збираюся проводити з тобою цілий день! 

Але цю репліку він пропускає повз вуха, бо виходить на вулицю.