8.1

Я стою, спершись на дверну раму, і з цікавістю спостерігаю, як Аліса повільно оглядає вітальню. Спершу вона робить це мовчки, немов підбираючи потрібні слова, а потім стиха зітхає. Її обличчя виражає таку суміш огиди та здивування, що мені стає навіть цікаво, що ж вона скаже.

— Це схоже на місце, де людей тримають як заручників, — видає, тицьнувши пальцем на гору сміття невідомого походження під журнальним столиком.

Я знизую плечима:

— Тобі не подобається інтер’єр?

Аліса робить кілька обережних кроків уперед, обходячи сумку з амуніцією Хантера, яка досі стоїть у центрі кімнати, та порожню коробку з-під протеїнових батончиків.

— Двома словами: справжня краса, — вона киває на гору шкарпеток у кутку.

— Це все Хантер, — виправдовуюсь я.

— Так, звісно, — її брова іронічно здіймається, і вона жестом вказує на мою хокейну форму, яка розкинулася на одному з крісел, наче щойно прийшла додому з важкої робочої зміни. — Напевно це він носить футболку з твоїм прізвищем?

 Я хочу відповісти, але вона не дає шансу, змахнувши рукою, наче для неї й так усе ясно.

— А я думала, що мій тато не розуміє поняття “затишок”. Виходить, це всі хокеїсти такі.

— Не знаю, які там причини у твого батька, та у нас з Хантером просто немає часу на прибирання і грошей на помічниць по дому. До твого відома, я саме планував витратити свій єдиний вихідний на прибирання. 

Вона закушує губу, обдумуючи свої наступні слова. Не відразу наважується на них, та коли нарешті говорить, змушує волосся на моїх руках стати дибки.

— Краще б ти витратив його на поїздку в лікарню. 

Я хапаю ротом повітря. При цьому намагаюсь зберігати спокій. У душі жевріє надія, що вона говорить не про моє плече.

— Тобто? — питаю, роблячи вигляд, наче взагалі не розумію, до чого вона хилить.

— Відволікаючий маневр з кубиками на пресі не спрацював. Я помітила синці від уколів на твоєму плечі. Колись мені довелося самостійно колоти собі антибіотики, щоправда, в сідниці… але це не суть… так от у мене були такі ж самі синці. Плюс вітаміни, які ти розсипав у коридорі, чомусь виявилися сильним знеболювальним. Не треба бути Шерлоком Холмсом, аби додати два плюс два.

— На місці Шерлока Холмса я б все ж таки поглянув на фото твоїх сідниць. Щоб переконатися у висновках, — кажу це, а перед очима вже постає картина, як Коваль виганяє мене з команди за брехню. 

— Що з твоєю рукою, Олівере? — питає прямо. — Я можу допомогти?

Видихаю. Вона дивиться на мене з викликом, але не вороже. І це чомусь ще більше змушує мене почуватись винним.

— Допоможеш, якщо не казатимеш батьку. 

— Чому? 

— Бо це зламає моє життя. 

— Ти занадто драматизуєш, — заперечує, нахиливши голову на бік.

— Ні. Зовсім не драматизую! Цьогоріч я маю всі шанси потрапити у збірну національної ліги. Я йшов до цього з п’ятнадцяти років. 

— Розумію, що це твоя мрія, але…

— Це не просто мрія. Це моє життя. Кар’єра у спорті — все що я маю. У мене немає сім’ї, немає дому, немає навіть дівчини. Я тренуюсь вдень і вночі, аби мати можливість стати на ноги. Покладаю на це усі сили. І не дозволю травмі стати у мене на шляху. До драфту залишилося три тижні. Потім підписання контракту, переїзд, владнання купи формальностей. За цей час я підлікуюся і до початку нового сезону буду повністю здоровий. 

— У тебе немає сім’ї? — питає Аліса, наче це єдине що вона почула.

— Я виріс в інтернаті.

— Вибач, я не знала, — вона обходить мене та стає за спиною, оглядаючи плече. — Навіть без медичної освіти зрозуміло, що тут повна катастрофа. Як ти взагалі кінцівками рухаєш? 

— Однією легко, — намагаюся видавити з себе посмішку. — Іншою з болем та лайкою у голові.

— Якщо хтось дізнається, що тато допускав тебе до змагань у такому стані, то він матиме великі проблеми. 

— Ніхто не дізнається. Присягаюсь, — я готовий стати перед нею навколішки. Аж раптом згадую про наше парі. — Ти вина мені бажання!

Здається, Алісу це обурює.

— Що?!

— Бажання. Пам’ятаєш?

— Я пам’ятаю, але нечесно використовувати його у цій ситуації.

— Чесно. Ми ж не уточняли, як саме його треба використати. Так от, я бажаю, щоб ти нікому не говорила про мою травму.

Вона мовчить, уважно вивчаючи моє обличчя. 

— Це несерйозно, Олівере. Ти поводишся, як дитина!

Я втрачаю залишки терпіння.

— А ти… Ти пхаєш носа не у свої справи! Твої канадські канікули закінчаться, ти повернешся додому й забудеш про все. Я залишуся та розгрібатиму наслідки твого бажання догодити татусю!

— Я зовсім не намагаюся догодити татусю, — відповідає пошепки.

Двері знову відчиняються, і у дім, наче Санта, завалюється вкритий снігом Хантер. У руках тримає два солідні пакети із супермаркету.

—  О, Аліса! Ти вже тут! — розпливається у широкій усмішці. — Якраз встигла на сніданок. Зараз я щось приготую!

— Власне… — вона задкує до виходу. — Я вже снідала. 

— Тому ми відразу поїдемо в торговий центр, — підхоплюю я. — Мені теж треба дещо купити.

— Що? — Хантер з підозрою прищурюється.

— Емн… Нові щитки. І ще багато всього, — я з благанням в очах торкаюся руки Аліси. — Зачекай дві секунди. Будь ласка.

Біжу сходами у свою кімнату, щоб одягнутися.

— А я? — гукає в спину Хантер. — Можна з вами? 

— Ні! Залишайся вдома й готуй борщ.

У мої сьогоднішні плани точно не входило вигулювання тренерської доньки торговим центром. Але якщо від цього залежить моє майбутнє, то я готовий на цю самопожертву.