7.1

Ми завалюємось додому, як завжди, штовхаючись у дверях, бо обидва намагаємося зайти першими. Моє тіло сковує втома, але це ніяк не впливає на настрій. Хороша гра — завжди заряд ендорфінів, які допомагають на якийсь час забути про всі негаразди. 

— Невже не можна було зняти готель у Ванкувері? Дорога додому забрала в мене останні сили… — бурмоче Хантер, кидаючи свою хокейну сумку посеред вітальні так, що я ледь не перечіпляюся через неї.

— І не кажи. Я б охоче переночував у чистому приміщенні, а в цьому… хліву, — з огидою жбурляю ногою його шкарпетку, ховаючи її під диваном — можливо, там вона знайде пару.

— Як тобі сьогоднішня гра? Ти всю дорогу мовчав.

— Непогано, — відповідаю коротко.

— “Непогано”?! Та ти ж бачив, як я їх вкатав! — він не витримує мого стриманого тону і, розмахуючи уявною ключкою, імітує фінальний ривок, який дозволив нашій команді вирватися вперед по очках.

— Якщо мені не зраджує пам’ять, ти тричі завалився на спину в першому періоді, — підкидаю я із насмішкою.

— Це були стратегічні завали! — огризається Хантер, але на його обличчі посмішка ширша за горизонт. — Я чув, як Коваль хвалив тебе. Один сейв за іншим. НХЛ мають благати тебе підписати контракт з ними. Пообіцяй, як станеш зіркою та багачем, знімеш нам кращий будинок. Бажано, з джакузі…

Я виймаю пляшку води з холодильника й намагаюсь сховати ледь помітний скепсис. Контракт… Добре, що цієї розмови не чує мій лікар. 

— Перемога — це командна робота, — кажу замість “дякую”.

— Командна, але сьогодні ти справжня стіна, — він розшнуровує кросівки та по одному влучно кидає їх прямо на поличку для взуття. — Слухай, не позичиш мені якусь пристойну сорочку? 

То он чому він підлещувався! Хитра дупа. Звісно, йому щось треба.

— Серйозно? — я закочую очі. —  Ти настільки втомлений, що ледве дихаєш, але все одно збираєшся до чергової хокейної зайки? Дивись, аби не заснув прямо на ній. 

Хантер сміється. 

— Якби ж то! Сьогодні не зайок. Коваль запросив нас із мамою на вечерю. Щоб ми могли ближче поспілкуватися з ним і його донькою. Неочікувано, правда?

Донькою. Мої руки ніби самі стискаються на пляшці води. 

— З якого це дива він став таким гостинним? — питаю.

— Напевно вирішив вивести стосунки з моєю мамою на новий рівень. Власне, я не проти. Коваль, коли не погрожує забити нас ключкою, доволі непоганий мужик. Може… мені якісь поблажки перепадуть? Як гадаєш?

— Дивись, аби він і твою мамку на лід не загнав.

Хантер хмикає.

— Алісу ж не заганяє… То в тебе є сорочка чи ні? 

— Зараз гляну.

— Дякую.

Він підіймається до себе у кімнату, продовжуючи тараторити про те, як важко догодити пані Маргарет у плані зовнішнього вигляду. Я ж стою на місці, все ще стискаючи пляшку.

Не те щоб я був здивований, цьому запрошенню. Але ця новина чомусь змушує мене кипіти зсередини. Таке враження, що Хантер мав і мене покликати з собою. Я б не відмовився бути поряд, аби контролювати дотримання дистанції між ним та Алісою. 

Нічого особистого. Я лише хочу проконтролювати, як він виконує прохання тренера, а заодно й переконатися, що його донька не стане черговим пунктом у списку розбитих Хантером сердець. 

Бути самому вдома теж непогано. Зможу насолодитися тишею та відсутністю стендапу від сусіда. Замовлю їжу, якою зможу не ділитися, подивлюсь кіно. Відпочину врешті-решт. 

Дістаю із шафи одну зі своїх сорочок та несу її Хантеру.

— Така підійде? — зазираю до нього в кімнату. Він стоїть перед дзеркалом та зачісує назад волосся. Повітря наскрізь просочене парфумами, які минулого року йому подарувала колишня. 

— Так, супер! — він знімає футболку та відразу одягає мою сорочку. — Як гадаєш, може, варто заїхати в торговий центр та купити малій квіти? 

— Не називай її малою, — гарчу.

— Чому? 

— Бо так ти звеш своїх фанаток. Аліса ніколи не стане однією з них.

— Та годі. Я й не планував… Мені зайві проблеми не потрібні, — відмахується. — Хоча його донька доволі гарненька. 

— Угу.

— То як? Мені купувати квіти? 

— Ні. Краще без квітів, — бо справиш занадто добре враження. —  Купи… вина до вечері.

— Щоб Коваль розбив ту пляшку в мене на голові? Він же свято вірить, що ми не вживаємо ані краплини спиртного.

Я мимоволі уявляю, як тренер б’є Хантера по голові. І чомусь настрій стає ще кращим.