5.1

Сьогодні я почуваюся більш впевнено. Нормально орієнтуюся у просторі та знаю, яке місце слід зайняти, аби було краще видно. Порожні трибуни мовчать, майданчик покритий тонким шаром, льоду блищить у променях верхніх прожекторів. Тут панує певна урочистість, щоправда, вона неминуче супроводжується запахом поту й ношених ковзанів. Тато кладе руку мені на плече.

— Ти поки влаштовуйся, а мені треба зайти у тренерську по блокнот, — каже він й біжить у справах, навіть не дочекавшись мого “добре”.

Я ж одразу помічаю Олівера. Темне волосся трохи безладне, щетина на щоках погустішала, та й погляд сьогодні здається більш.. похмурим? Якщо за нашої першої зустрічі я прийняла його за свого однолітку, то сьогодні він здається значно старшим. Він сидить у першому ряді, перемотує ключку липкою стрічкою. І робить це настільки ритмічно й зосереджено, що зі сторони здається, ніби він не гравець, а воїн, який готує зброю перед кривавою битвою.

Спіймавши мій погляд, Олівер завмирає, немов вагається чи варто зі мною говорити. Що ж… хочеться йому цього чи ні, але доведеться. Бо я, здійнявши підборіддя, підходжу першою.

— Кава й солодке завжди покращують настрій, — кажу, простягаючи йому стаканчик американо та пакет із пончиками.

Олівер кидає швидкий погляд на пончики й піднімає брову з такою драматичною образою, що я мало не сміюся.

— Пончики? Це такий жарт? — у його голосі вгадується недовіра, а на обличчі — зухвала посмішка, що, чорт забирай, йому дуже личить.

— А що тут такого? 

— Нам не можна пончиків. 

— Чому? 

— Бо це швидкі вуглеводи, через які можна набрати вагу.

— Але ж чим більший воротар, тим менша ймовірність, що повз нього проскочить шайба. За логікою тобі навпаки треба бути товстим і широким. 

Олівер закочує очі.

— Я достатньо широкий, Алісо. У всіх потрібних місцях.

Я роблю глибокий вдих, не дозволяючи нервам та збентеженню знову заблокувати доступ до моїх знань з англійської.

— Гаразд, а хоч каву тобі можна? 

— Так, — він бере стаканчик та робить ковток. — Дякую.

— У тебе ключка зламалась? — питаю, киваючи на липку стрічку.

Олівер зітхає, дивиться на мене та починає сміятися.

— Ніколи б не подумав, що донька тренера може бути настільки далекою від хокею.

— Я все життя була далекою не тільки від хокею, а й від самого тренера, — знизую плечима. — І у ваших цих штуках геть не розбираюся. 

— Ключку обмотують липкою стрічкою у двох місцях — там, де вона б’ється об лід, і там, де гравець тримається руками. Тейп на рукоятці ключки забезпечує краще зчеплення з рукавичкою, що допомагає контролювати ключку під час гри. Обмотка гака захищає його від пошкоджень, подовжуючи термін служби, а ще покращує контроль над шайбою, зменшуючи її ковзання та забезпечуючи кращу точність передач і кидків, — видає, наче цитує статтю з Вікіпедії. Хіба можна бути качком і задротом водночас?

— Тоді чому ці ключки відразу не роблять якісь… прорезинені чи що? Це знову таки не логічно.

— У хокеї все логічно. 

— Окрім цього, — стою на своєму. — І заборони на пончики.

Олівер хитає головою. Він цього не промовляє в голос, але його вираз обличчя доволі красномовний. Я й без слів чую, як у думках він називає мене безнадійною.

Перш ніж я встигаю ще щось сказати, до зали повертається тато. Його погляд одразу падає на нас. Я бачу, як моторошна маска під назвою "я тренер" змінюється на "я суворий батько". І в цьому образі він виглядає ще більш люто. Мені навіть хочеться вирівняти спину. 

— Маккею, на лід, — гарчить. — Всі інші — також. Вишикуйтесь в одну лінію, маю оголошення. 

— Зараз скаже, що відірве довбешку кожному, хто наблизиться до тебе бодай на метр, — шепоче Олівер, затягуючи шнурки на ковзанах.

— Та ні…

— Закладаюсь, — він, спираючись на лаву, підіймається на ноги. 

— На що? — я миттєво підхоплюю виклик.

— На двадцятку.

Я подумки перевела канадські долари на гривні. Ну ні, по такому курсу парі обійдеться занадто дорого.

— Я не граю на гроші, — брешу.

— Тоді на що? 

— Бажання, — випалюю. Буде цей Маккей розчищати наше подвір’я від снігу, аби я не тонула в ньому по пояс. Якщо вміє махати ключкою, то й з лопатою впорається. 

Його очі блищать азартом.

— Ти сама це запропонувала. 

Він кидає порожній стаканчик у кошик для сміття і йде на лід. Там стає поряд з іншими.

Мій тато на ковзанах проїжджає повз них та зупиняється прямо навпроти Олівера.

— Треба було зробити це ще вчора, та у мене вилетіло з голови… Я маю представити вам свою доньку,  — киває на мене. Я вмить заливаюся фарбою. Чорт забирай… І що тепер робити? Піднятись? Я привстаю та киваю. Закладаюсь, що виглядає це абсолютно тупо. — Аліса. Вона приїхала до мене в гості, інколи буватиме тут. Ваша задача — не зіпсувати її враження про Канаду, ясно? 

— Зробимо все від себе можливе! — вигукує хтось із команди. — Я можу провести їй екскурсію.

— Купере, сто відтискань! Починай прямо зараз! 

Сміливець, опустивши голову, відходить убік та у повному екіпіруванні починає відтискатися, прямо на льоду у ковзанах. Не знала, що таке взагалі можливо.

— У когось ще є бажання провести екскурсію Алісі? Може, у тебе, Маккею? 

У мене пішли мурахи по тілу. 

— Ні, тренере.

— Правильно. Моя донька — ваша заборонена зона. Ані поглядів, ані дибільних жартів, ані навіть думок про неї! Якщо такі виникатимуть, то я виганятиму їх з вас, точно екзорцист демонів. І методи мої вам точно не сподобаються. Все зрозуміли?

— Так, тренере! — вигукують разом.

— Голосніше.

— ТАК, ТРЕНЕРЕ!

Олівер зустрічається зі мною поглядом і ховає посмішку, в якій читається лише одне: Я ж казав.

Мені хочеться провалитися крізь землю. І якомога глибше.