4.1

Збрехавши Хантеру, наче хочу прогулятися, я вирушаю в аптеку на іншому кінці міста. Не тому, що саме там продають щось унікальне, а тому, що в цьому місці менша ймовірність натрапити на знайомих. Вночі плече болітиме сильніше і я знову не засну, а завтра на тренуванні тренер точно помітить, якщо мої рухи будуть жорсткішими, ніж зазвичай. Це так дістало… Скоріше б закінчився сезон. 

Аптека розташована біля супермаркету. Усередині стерильно та відверто порожньо, крім фармацевта за прилавком. Мені пощастило.

Я швидко проходжу до стійки, виставляю руку з телефоном, на екрані якого скріншот препарату. Знайшов на одному форумі. 

— Щось таке є? — питаю впевнено, намагаючись не показати, що потребую цього як повітря. Почуваюся, наче нарик, який прийшов за новою дозою.

Фармацевт — жінка років сорока, сувора, одразу ж кидає скануючий погляд на мобільний.

 — Це тільки за рецептом, — каже, майже не розмикаючи тонких губ.

— Послухайте, — додаю я з виглядом людини, яка ось-ось спробує переконати охоронця пустити в клуб без квитка. Щоправда, мене і так всюди пускають, бо ж заклади, де тусуються гравці збірної, відразу збільшують потік відвідувачів. — У мене є рецепт… десь, — для правдоподібності обшукую кишені, — напевно, я забув його вдома.

— Знайдіть рецепт та приходьте, — твердо відповідає вона, перехрестивши на грудях.

Я затримую погляд на її очах, чекаючи хоч крихту співчуття, хоч найменшої слабинки. Але ні. Це неможливо. Її щит не пробити. От кого Ковалю треба поставити воротарем, якщо мене таки дискваліфікують. Повз цю жінку жодна муха не пролетить, що вже казати про шайбу.

— Добре, — кажу сухо, додаючи: — У такому разі давайте аналог. Найсильніший, що ви маєте.

У пакеті опиняється вже знайома мені упаковка знеболювальних пігулок. Вона точно не врятує мене сьогодні вночі, але це хоча б щось… Треба просто перетерпіти. Ще трохи. Я не можу втратити шанс на контракт з НХЛ. 

Повертаюся у машину та відразу приймаю ліки, запиваючи газованкою. Дістало.

Трохи перечекавши, я таки повертаюся додому. Заходжу в будинок, відразу кидаю сумку. Намагаючись, не кривитись від болі, розшнуровую взуття. Чи то ліки не встигли подіяти, чи то після тренування стало гірше, проте тепер за кожен рух рукою доводиться розплачуватися терпінням. А його залишилося геть мало. 

З кухні вже лунає знайомий гуркіт каструль — це означає, що Хантер знову намагається довести, наче може готувати не тільки відварну курячу грудку. Байдуже, я зараз такий голодний, що готовий з’їсти будь-яку бурду, аби тільки вона була поживнішою за протеїновий батончик.

— Тобі сьогодні знову добре вставили, а? — його голос звучить надто весело. Це мене дратує. Мене, бляха, зараз все дратує.

— Як завжди, — відповідаю я, сідаючи за стіл. Не зрушу з місця, поки мій шлунок не відлипне від спини. — Ковалю сьогодні треба було здивувати свою доньку. Наївно думав, що її це зацікавить.

— Слухай, якщо вже хтось і справив на неї враження, то це ти, — хитає головою Хантер, вибиваючи у сковорідку яйця — відразу десяток. — Ніхто так майстерно не робив кульбіт на льоду з приземленням на щоку. Зуби хоч на місці?

— Це було спеціально, — відмахуюся. — Я привертав її увагу. 

— То, може, наступного разу при падінні ти запитаєш номер її телефону? — кидає він, збиваючи яйце вінчиком прямо у сковорідці, а потім додає туди жменю натертого сиру невідомої давності. Мої шанси отримати нормальну вечерю тануть просто на очах.

Я не відповідаю. На цьому наша мовчанка перетворюється на якусь примарну згоду. Часом мене дратує його незмінно гарний настрій та бажання жартувати, не замовкаючи. Ми найкращі друзі, але геть різні особистості. Хтось інший назвав би цю дружбу чудом. Напевно, так і є.

— Їсти подано, — ставить сковорідку на стіл та кладе біля неї дві виделки. 

— А тарілки у вашому гівнозакладі не передбачено? 

— Передбачено, проте хтось не помив їх з учорашнього вечора.

— Формально, ми обоє їх не помили, — виправдовуюся я.

— Ти забув про угоду? Я готую, ти прибираєш. 

— Але ти готуєш якесь лайно.

— А ти не прибираєш, — Хантер наколює на виделку свій недоомлет та демонстративно закочує очі, наче йому смачно. — Все справедливо. 

Змусивши себе поїсти, я ховаюсь у свою кімнату. Тут дійсно давно ніхто не прибирав. Треба якось зайнятися цим… у майбутньому. Знімаю одяг, кидаю його на гору у кутку — поки у шафі є чисті футболки, ця гора мене не турбує. Потім йду у душ і довго стою під гарячими струменями води. Це трохи допомагає розслабити м’язи та зняти біль. Зараз усе на світі віддав би за сеанс масажу від нашого реабілітолога, але поки що мені до нього зась. Якщо він дізнається про травму, бо обов'язково здасть мене тренеру. Навіть Хантер не має знати. Жодна жива душа у грьобаному світі не зрозуміє, наскільки це важливо.