Глава 4

На льоду я завжди відчуваю себе трохи відсторонено. Усі навколо носяться, як навіжені, обмінюються передачами, намагаються вигадати нові способи зламати оборону. А оборона наразі — це про мене. Я — останній рубіж, їхній головний аргумент проти поразки. Кожен удар — це моє поле бою.

Стою на воротах, зосереджено стежу за тим, як шайба гуляє майданчиком. Швидке переміщення, розворот, передача — і ось черговий пас. Я розставляю щитки, відбиваю її рукавицею, спокійно слідкуючи, як вона котиться до лівого борта.

Плече болить на кожному ривку. Але в мене є власний стиль, і тренер знає про нього. Якщо моя тактика гри зміниться, він це помітить. Треба зціпити зуби та не показувати біль. Лише від мене залежить, чи гратиму я у фіналі цього сезону. І я радше здохну прямо на арені, аніж втрачу місце ключового гравця. 

— Маккею, гарна реакція! — чую похвальне гарчання тренера, який спостерігає за нами, стоячи біля бортика. І вже за мить, він виливає відро лайна на Калахена, бо той пропускає пас. Тренер Коваль завжди вимогливий до команди. Якби ми могли тренуватися цілодобово, то він би навіть не замислюючись, орендував цю арену й на ніч. Але сьогодні… сьогодні за прискіпливістю він перевершує сам себе. Та й кричить так, наче йому в горлянку вмонтовано рупор.

"Що за вистава?" — думаю я, нахиляючись і поправляючи щиток на коліні. Кидок! Успішно ловлю шайбу у пастку. Вибиваю назад у гру.

Далі починаються силові моменти. Я працюю по воротах у груповій обороні. Ситуації розвиваються швидко, і, як завжди, я спокійно орієнтуюся — вираховую швидкість шайби, її можливу траєкторію. Це моя суперсила: завжди на півкрок попереду. Так, це доволі нескромно, але хокей — єдине, у чому я досяг успіху. І, чорт забирай, маю повне право пишатися собою.

Все б нічого, та я ніяк не можу змусити себе ігнорувати присутність Аліси. Час від часу, озираюся та перевіряю, чи не пішла вона. Дивне відчуття, та якщо їй стане нудно, я звинувачуватиму тільки себе. Ідіотизм… мене взагалі не повинна цікавити думка майже незнайомої дівчини. 

— На трибунах цікавіше? Ти тільки скажи, і я вмить відправлю тебе на лаву запасних! — кричить тренер, помітивши, що я кошу погляд на його доньку.

Так ось чому він такий нестерпний сьогодні! Хоче випендритися перед малою? Розумію, та навіщо робити це за наш рахунок?

— Лови! — шайба летить угору після потужного удару Хантера. Час від часу йому дозволяють перепочити від ролі тафгая й поганяти нападником. Ненавиджу ці моменти. У нього немає гальм, і у запалі він може знести мене разом з воротами. 

У спробі перехопити траєкторію, я стрибаю в праву сторону, але плече дає про себе знати, і рух виходить неідеальним. Шайба стукає в поперечину й ковзає вниз, ледве не залітаючи всередину.

— Що це взагалі було? — чується від тренера. Хантер з-за сітки також кривиться, хоча вголос не каже нічого. Знаю, він у глибині душі хотів, щоб цей кидок був влучним.

Повертаюся в основну позицію, швидко вирівнюю дихання, але знову ловлю себе на тому, що хочу ще раз подивитися на трибуну. І бачу, як Аліса посміхається. Чи це сарказм, чи схвалення — незрозуміло. Хто цих жінок взагалі розбере? 

Тренування закінчується — ковзани стихають, хлопці один за одним прямують у бік роздягальні. Я чую, як хтось жартує ніби у тренера ПМС, але сам ледь прислухаюся. Мене відволікає лише одна річ. Одна людина.

Вона все ще на трибуні, сидить спершись на поруччя. Підборіддя у долоні, очі у телефоні, щось пише. Отримує повідомлення у відповідь і тільки тепер на її обличчі з’являються непідробні, справжні емоції — вона сміється. 

Я уповільнюю кроки, і в один момент Хантер штовхає мене у бік:

— Олівере, ходімо. Треба встигнути у душ, поки всі кабінки не зайняли. 

— Іди сам, — відповідаю, злегка махнувши йому ключкою.

Щойно всі хлопці заходять до роздягальні, я озираюся. Коваль на безпечній відстані, ганяє по майданчику новачка. А це просто ідеальна нагода  ризикнути. Якесь дике внутрішнє бажання змушує мене розвернутися до трибун й зробити крок уперед.

Я підходжу ближче, і вона це помічає. В її погляді перехоплюється здивування, а потім швидко повертається спокійна маска.

— І як ти не заснула від нудьги? — кажу я, підійшовши так близько, що можу роздивитися веснянки на її носі.

— Здебільшого завдяки тобі, — відповідає вона, ледь посміхнувшись, але в її голосі чітко простежується стриманий тон.

— Тепер кожного дня ходитимеш на роботу з татком? — продовжую я, нахиляючись ще трохи ближче.

Вона дивиться на мене, її очі блищать. Це той самий погляд, коли людина не хоче здатися розгубленою, проте всередині все кипить. Мені він дуже знайомий.

— А ти хочеш, щоб я ходила? — Аліса змінює позу, перехрещуючи руки на грудях.

— Так. Вчитимусь зосереджуватись на грі, попри відволікаючий фактор.

— Хіба до цього ви грали без глядачів?

У тому-то, чорт забирай, і проблема. За сезон ми відіграємо вісімдесят дві гри. Половина з яких на виїзді. Натовпи вболівальників, під зав’язку забиті трибуни та прискіпливі судді — все це ніколи не змушувало мене втрачати пильність. Був лише лід та я. А тут лише одна дівчина, і мене, мов магнітом, притягує щокілька хвилин дивитися на її реакцію. 

— З глядачами, звісно! Просто… зазвичай вони хоч трохи зацікавлені грою.

Аліса повільно підводиться й дивиться на мене. Між нами виникає дивна напруга. Настільки відчутна, що, здається, її можна торкнутися.

— Вибач, не хотіла зачепити твоє его, — відповідає, добираючи кожне слово. 

На цьому вона повертається і спускається сходами, а я ще мить ловлю себе на тому, що хочу її зупинити. Хочу сказати щось ще… та не знаходжу приводу затримати її.

— Ти винна мені каву! — вигукую на сам кінець. 

І почуваюся повним бовдуром.