Глава 2

Прокидаюся в дивному напівтемному просторі й кілька секунд намагаюся зрозуміти, де я взагалі є. Зі мною такого навіть після вечірок не бувало. Збираю свою свідомість до купи… Ліжко зручне, кімната затишна, але повітря холодне — таке, що навіть під ковдрою у мене замерзли пальці ніг. 

"Канада, — нарешті доходить до мене. — Я ж у бісовому Фростгейті"

На годиннику майже дванадцята, але мені здається, що ще дуже рано. Різниця в часі відчувається, наче похмілля...  Здається, що все це несправжнє. Що зараз мама увімкне світло, сказавши: "Тобі наснився кошмар".

Але ж ні.

Я довго збираюся з силами, щоб вибратися з-під ковдри, бо в кімнаті справді холодно. Подумки складаю список теплого одягу, який треба докупити найближчим часом: шкарпетки, кімнатні капці, флісова, ні хутряна, піжама. Ступаю на підлогу, таке враження, наче вона вкрита кригою. Прекрасно. У мого батька каток і на роботі, і в домі.

Поспіхом одягаюся, приборкую волосся та спускаюсь на перший поверх. Всюди тихо, навіть трохи лячно. Я звикла, що у моєму домі завжди фоном увімкнений телик чи грає музика. А тут, наче у лісі. Вигукни слово, і воно луною прокотиться по кімнаті.

Кухня похмура і депресивна. Видно, що тут не заведено готувати. Розсуваю жалюзі, аби пустити сонячного світла, проте й це не рятує. Вікна вкриті тонким шаром льоду, а за ними біле небо майже зливається зі сніговим пейзажем. Вночі була хуртовина. Супер.

Голод дає про себе знати. Я помічаю на столі коробку від піци. Обожнюю вчорашню піцу. Не свіжу, гарячу, а саме учорашню, з холодильника… і щоб запивати її солодким чаєм. Для мене це найкращий сніданок. 

Чорт забирай, і тут розчарування. Тато не залишив ані крихти. 

Не втрачаючи надії щось поїсти, я зазираю у холодильник. Там стоїть пляшка пива, пакет молока і банка солоних огірків. Навіть не знаю, що можна приготувати з такого різноманіття продуктів. Остаточно розчарувавшись, захлопую дверцята і тільки тепер помічаю записку:
"Алісо, я не хотів тебе будити, тому пішов на роботу. Двері зачинив. Додатковий ключ на столі”

Краще б якийсь пиріжок залишив… 

Від голоду мене рятує стара студентська звичка — куди б я не поїхала, треба брати з собою локшину швидкого приготування. Ця подорож не стала виключенням. Відмивши чайник від кіптяви, я кип’ячу на вогні воду та заливаю окропом свій сніданок. Смакота.

Тепер, прийшовши до тями, я думаю чим би себе зайняти. Інтернету немає. Тепла також. Можна було б влаштувати прибирання, аби в домі не смерділо, як у роздягальні, але це явно не те, що я хочу робити, вперше у житті потрапивши за кордон. 

Треба спробувати ігнорувати собачий холод і хоч трохи прогулятися. Подивлюся, що тут є… Може, якісь магазини знайду. Врешті-решт куплю продуктів. А якщо пощастить, позбавлюсь відчуття, наче поїздка до батька — була дуже поганою ідеєю. 

Подвір’я у сніговому полоні. Доводиться ступати по слідах тата, бо інакше до розчищеного тротуара не дістатися... Сніг під ногами хрумтить, а повітря різке й колюче. Саме містечко виглядає маленьким і затишним: акуратні будиночки, наче припорошені цукровою пудрою, звивисті алеї, гірлянди на деревах, які світяться й додають похмурому дню трохи казкової атмосфери. От тільки людей майже немає. Дорогою униз по вулиці я зустріла лише двох — бабцю, яка вела на повідці собаку, одягнену в светр, та дівчинку, яка не зважаючи на мороз, йшла з розстібнутою курткою. Якби я вийшла в такому вигляді, то вже б відморозила собі кишки.

Ноги приводять мене до невеликої кав’ярні з вивіскою “Maple & Bean”. Через скло видно, як тепло розливається м’яким світлом по затишному інтер’єру. Кава — саме те, що треба. Якраз зігріюся, аби мати сили для продовження своєї експедиції.

Тут затишно. Маленькі столики стоять біля високих вікон. Вони просто створені для того, аби сидіти з гарячим напоєм та спостерігати за сніжинками. Я втягую носом повітря. Пахне свіжомеленою кавою й корицею. На барній стійці виставлені свіжі круасани, булочки та мафіни. Хочеться з’їсти все.

Переді мною зграйка дівчат замовляє гарячий шоколад. Поки настає моя черга, я встигаю налаштуватися, аби знову заговорити англійською. Сподіваюсь, колись я зможу робити це, не нервуючи, та зараз потребую часу, аби добирати кожне слово. Сподіваюсь, зі сторони це не помітно. У всякому разі, мені без проблем вдається замовити капучино. І байдуже, що хотілось лате на кокосовому. 

Бариста киває й називає суму. Я дістаю телефон, трохи розслаблена після приємного запаху кави, і простягаю його… Куди? Терміналу не видно.

— Вибачте, але ми приймаємо лише готівку, — каже дівчина за стійкою, посміхаючись так, наче я хотіла заплатити листочками з берези. 

— Тільки готівку? — перепитую я.

Вона киває:
— Так, у нас немає термінала.

Якийсь кам’яний вік. У нас в Херсоні навіть продавці кавунів на базарі надають можливість безготівкової оплати. Я швидко обшукую кишені. Там лише кілька євро, які залишилися після пересадки в аеропорту. Жодного канадського долара.

— Вибачте, — кажу я, розводячи руками. — Може, вийде… якось без готівки. Я можу переказати гроші на ваш рахунок чи…

— Ні.

Але я вже подумки жую круасанчик і запиваю кавусею. Не відбирайте у мене можливість врятувати цей день! Поки я добираю нові слова, висне ніякова пауза. Відчуваю, як позаду мене хтось нетерпляче переминається з ноги на ногу.