1.1

Ми під’їжджаємо до невеликого двоповерхового будинку. Він виглядає простим, навіть трохи похмурим на фоні темного неба. Стіни кам’яні, фарба на вікнах місцями облупилася, але загалом будівля здається непоганою. Подвір’я дещо захаращене. Біля гаража лежать припорошені снігом кілька старих, поржавілих інструментів. Зношена літня гума від автівки складена у вигляді Пізанської вежі, а дерева та кущі не знають, що таке садові ножиці.  

— Ти вдома, — каже батько, і це чомусь звучить, наче вирок.

Я виходжу з машини. Зціплюю зуби від холоду й чекаю, поки тато дістане з багажника валізу, а потім, щоб показати яка я незалежна (дурна), самостійно тягну її в будинок. Перше враження — тут треба провітрити. Ніс неприємно лоскоче запах шкіри і поту. Точно такий аромат стояв у прокаті роликів, куди ми з друзями ходили після пар. Згодом я розумію, що джерелом йому послужила гора ковзанів у кутку вітальні. Гидота. 

— Забрав у хлопців, щоб заточити лезо, — пояснює тато. 

Інтер’єр простий: темна дерев’яна підлога, стіни майже голі, лише кілька фотографій команди на полицях. У кутку невеликий старий диван із потертою оббивкою. Жодного натяку на затишок чи турботу про комфорт. Власне, десь так я й увляла житло холостяка.

— Не поганий… барліг, — промовляю, намагаючись не показувати своє розчарування.

— Ну, якось так, — відповідає він і ніяково посміхається. — Я рідко буваю вдома, ти ж розумієш.

Мені здається, що тут неможливо жити. Цей дім більше скидається на додаткове приміщення тренерської. Столи завалені паперами. На холодильнику покосився календар, на якому закреслені дати матчів. Прямо на підлозі лежить ноутбук і нещадно гуде, намагаючись привернути увагу власника до забитого пилом кулеру. 

— Але я постарався підготувати твою кімнату, — додає батько. — Ходімо.

Коли я заходжу до своєї кімнати, відчуваю сильний контраст. Тут чисто й затишно. Нова постіль на невеликому ліжку, килимок із м’яким ворсом, книжкові полички та на вигляд дуже зручне крісло біля вікна. Проте остаточно лід у моєму серці розтопила прозора вазочка з живими соняшниками. Не думала, що отримаю саме такий букет. Гадаю, він спеціально обрав квіти, які нагадуватимуть мені про дім. 

— Як тобі? Подобається?

— Так… тут мило, — сідаю на край ліжка. Тільки тепер розумію, наскільки виснажена через переліт. — Я хочу сходити в душ.

— Добре, — киває тато. — Ти поки облаштовуйся. А я… напевно замовлю нам піцу.

— Хороша ідея.

Залишившись на самоті, я падаю на спину. Ліжко м’яке, як хмаринка… Боюсь, саме у ньому, закутана у всі наявні ковдри, я й проведу найближчий місяць. Добре, хоч кілька книг з собою прихопила. Матиму, чим зайнятися. 

Дістаю телефон, та ігноруючи всі СМС з привітаннями в новій країні й інструкціями щодо роумінгу, відразу набираю подругу. Бідна посивіє, переймаючись моєю подорожжю. Вона страшна сцикуха, і тому переліт в іншу країну за рівнем небезпеки Соля прирівнює до експедиції Дмитра Комарова у Перу чи дикі джунглі Африки.

— Привіт! — радію, коли вона бере слухавку. — Я жива.

— Рада це чути! Як тобі Канадщина? Які перші враження? 

— Холодно… Ні, не так. Тут дуже холодно. Все ж таки треба було не випендрюватися та брати шерстяні шкарпетки. 

— А з татом що? 

— З татом… з ним теж прохолодно. Ми наче чужі.

— Мені не подобається сум в твоєму голосі. 

— Я просто втомилася. Дуже хочу спати.

— Ну тоді відпочинь, а завтра з новими силами… Постривай, а що ти плануєш робити завтра? 

— З новими силами намагатися не замерзнути. 

— Впевнена, у команді твого тата є достатньо гарячих хлопців, які будуть раді зігріти тебе. Ти не маєш права поїхати звідти, не замутивши бодай з одним із них.

— Почалося… Не проектуй на мене свої вологі фантазії, жінко. Тримай себе в руках, — сміюся. 

 — Це не фантазії, а цінні настанови. Я безкоштовно ділюся з тобою своєю мудрістю, у той час, як інші люди платять за це шалені гроші. 

Я закочую очі. Соломія закінчила факультет психології і вважає себе страшним спеціалістом. От тільки єдина установа, де оцінили її вміння — це дитячий садочок. 

— Хто тобі платить? Дошколярики?

— Гаразд… Ще не платять, але вони виростут і обов’язково повернуться до мене лікувати свої дитячі травми. 

Я позіхаю. 

— Наберу тебе завтра, коли матиму пароль від вай-фай. А поки що… добраніч. 

— У мене зараз четверта ранку.

— О… і ти не послала мене в пекло, коли узяла слухавку? 

— Я чекала твого дзвінка. Але наступного разу, все ж дивись на годинник та додавай сім годин. 

— Домовились. До завтра!

— До завтра.

Так і не дочекавшись піци. Остаточно розморена гарячим душем, я й сама не помічаю, як засинаю.