Глава 1

Хмари за вікном нарешті розступаються, і я бачу землю. Засніжена, мов казкова, вона тягнеться нескінченними білими полями, що перемежовуються річками та озерами. Маю визнати, це заворожує. З висоти пташиного польоту все здається іграшковим і якимось… нереальним. Я дістаю телефон та роблю кілька світлин, щоб пізніше відправити подрузі. Коли ж очі звикають до пейзажів, захват розсіюється. Я повертаюся у реальність і усвідомлюю, що маю провести у цьому крижаному королівстві цілий місяць. Мене цілком влаштовували українські зими, коли рукавиці і теплі чоботи треба вдягати лише пару тижнів за сезон. Не думаю, що зможу полюбити Канаду.

Літак знижує висоту, а рівень моєї тривожності навпаки зростає. Я прилетіла сюди не для відпочинку чи пригод, а щоб провести час із батьком. Людиною, яка десять років тому покинула нас із мамою, вибравши кар’єру в спорті. Я давно припинила задавати собі питання "чому", але сьогодні, коли бачу перед собою цей новий світ, воно повертається й звучить у моїй голові, як дзижчання набридливої мухи. 

Що ж… побачимо, чим обернеться це возз'єднання. Якщо ми так і не поладнаємо, то я хоча б попрактикую англійську. Впевнена, місяць гостювання в Канаді дасть мені більше користі, аніж диплом лінгвістичного університету, який після отримання я благополучно поховала серед іншого непотребу на книжковій поличці.

 Голос стюардеси перериває роздуми:
— Шановні пасажири, ми починаємо посадку в аеропорту Ванкувера. Температура зовні — мінус 17 градусів.

Оце так справжня зима. Відклавши куций плед, що грів мене впродовж польоту, я пристібаю пасок безпеки. Із заплющеними очима перечікую турбулентність при посадці. Мені трохи страшно, але не впевнена, що причина у літаку. В грудях якесь млосне відчуття — суміш очікування та напруги. Я вже доросла дівчинка, але все одно боюся розчарувати тата. Хочу довести йому, що навіть без його підтримки змогла вирости сильною й успішною особистістю. Емн… гаразд, “успішною” поки що викреслимо. Але точно сильною.

Я погано орієнтуюся в аеропорту. Щоб не загубитися, суну в натовпі інших пасажирів. Головне мати впевнений вигляд, а там розберуся. На паспортному контролі повторюється те ж, що було й в Україні: показую документи й подумки молюся, аби мене не затримала охорона. Ні, я не переводжу заборонений вантаж, і не перебуваю у розшуку, просто це моя перша далека подорож, і мені постійно здається, що ось-ось все піде не за планом.

— Причина вашого прибуття до Канади? — питає контролер. Я тішуся від того, що змогла розібрати кожне його слово. 

— Приїхала в гості до тата. 

— Зрозуміло, — закриває паспорт. — Бажаємо гарно провести час.

У мене відлягає від серця. Не заарештували, і добре. 

Я, повторюючи за іншими, забираю свій багаж. Мою валізу видно здалеку — вона єдина обмотана прозорою плівкою. Це мама постаралася, мовляв, якщо не замотати, то в мене покрадуть речі. І хоч не думаю, що комусь дуже потрібні мої светри та шкарпетки, сперечатися не стала. Дарма. 

Тепер головне знайти тата. Я йду до виходу. Тут значно холодніше. В ніс відразу б’є запах морозної свіжості і… випічки? Ця країна пахне як Різдвяний ранок. Не вистачає тільки Санти та його оленів на стоянці для громадського транспорту. Але ж який Санта у лютому? Зараз він має бути у заслуженій відпустці. 

Я дістаю з наплічника шарф та обмотуюся ним так, що залишаються тільки очі. Господи, ну й дубак. Поверніть мене в Херсон. Канаду я вже побачила, англійською з носієм мови поспілкувалася, що ще від мене вимагається ? Ох, точно… треба з татусем зустрітися. 

Він стоїть біля входу, спершись на колону, і нервово дивиться на людей, які виходять із зали. Я впізнаю його одразу: високий, худий і, звісно, у темній куртці з емблемою команди. Його обличчя здається трохи старшим, ніж на світлинах, якими ми обмінюємося кілька разів на рік. Але звичка тримати руки в кишенях… її я пам’ятаю з дитинства. 

— Алісо! — вигукує він, махаючи рукою.

— Привіт, — кажу я. Навіть не намагаюсь налаштувати свою міміку, аби виглядати більш дружньо. Моє обличчя все одно заховане під шарфом. О, а це зручно!

Його посмішка теж виглядає невпевнено. Не здивуюсь, якщо він вже пожалкував про своє запрошення. Напевно, піддався ностальгії, а тепер думає: “Нащо мені ця Аліса здалася? Нам і на відстані було добре”. Він підіймає руки, ніби хоче обійняти мене, але я нахиляюся за валізою, вдаючи що не помічаю цього жесту.

— Як дорога? — запитує, коли ми прямуємо до машини.

— Нормально.

На цьому розмова стихає. Ми мовчки йдемо до стоянки. Так само мовчки сідаємо у його авто. 

— Далеко їхати? — я порушую тишу першою.

— Десь пів години, — заводить мотор та чекає, поки автівка прогріється. — Тобі сподобається Фростгейт. 

Каже так, наче знає мої смаки. А, може, мені більше мегаполіси подобаються, а не глушина? Я дитина асфальту. Навряд чи якесь канадське село справить на мене враження. 

Нарешті зігрілася. Я опускаю шарф та знімаю шапку. Тато скошує погляд на мене.

— Яка ж ти доросла… — промовляє, хитаючи головою. — Я радий, що нам випала нагода провести час разом.

— Я не хотіла летіти сюди, — зізнаюся. — Це мама наполягла. У неї нав’язлива мрія, щоб на моєму весіллі були обоє батьків. Тому хоче, аби ми зблизилися.

— Весіллі? — тато закашлюється. Здається, він подавився гумкою. — Ти виходиш заміж? 

— Ні. Кажу ж, це мамині мрії, не мої. Я навіть хлопця не маю, якщо тебе це цікавить. 

— Цікавить, звісно.

— З минулим я порвала шість місяців тому.

— Ти мені не розповідала.

— Я тобі багато чого не розповідала, — здебільшого через те, що ми майже не спілкуємося. 

Я відвертаюся до вікна й спостерігаю за дорогою. Окей, готова узяти свої назад. Канадська глушина таки справляє не мене враження. Фростгейт нагадує картинку, яку зазвичай друкують на пазлах: маленьке містечко з акуратними будинками, ліхтарями, прикрашеними гірляндами, і великими заметами біля тротуарів. Батько намагається підтримувати розмову, але його слова швидко губляться серед виру моїх думок.