У всього є наслідки

 — Вас заарештовано!

          До Христини наближались охоронці у червоній формі. Паркан навколо порталу, а на дівчину наставлено чотири гігантських арбалета.

 — Не чиніть опору, інакше ми застосуємо зброю, — один з охоронців дістав меч.

 — Що? Ви мене з кимось сплутали. Я тут через запрошення, — дівчина дістала з кишені папір.

          На запрошені було написано: 

Згідно з постановою радника голови поселення Елізи, Христина Синиця та її мама мають право на проживання у Поселенні, надання та отримання послуг, а також користування порталами з особистою метою

 — Нам дуже шкода, але маємо розпорядження Ради магів, — вищий з охоронців витягнув кайданки, — Будь-ласка, заведіть руки за спину.

 — Що за розпорядження?1

 — Вам висунуто звинувачення у вбивстві голови поселення, шпигунстві, та отруєнні Лариси Калиненко.

 — Що?! Якась нісенітниця!

 — Ви маєте право зберігати мовчання. Ваші слова можуть бути використані в суді.

 — Сподіваюсь, тебе вб’ють, — прошипів інший охоронець, — Так само жорстоко, як ти вбила Святослава! 

 — Слідкуйте за словами, ви на роботі, — зауважив його товариш.

 — В біса роботу! Вона заплатить! Що ти розмахуєш запрошенням? Тобі його дали тільки щоб не втекла завчасно!

 — Шановний! — кайданки клацнули, — Пані Христино, пройдіть за мною, будь-ласка.

***

Еліза поправила чорний костюм. Вона і раніше носила такі, та вони не були траурними. Офіційна частина поховання завершилась. Всі бажаючі попрощатися розійшлись. Нарешті вона з дядьком залишилась наодинці. 

 — Ну як тобі? — земля на свіжоскопаній могилі пухка, волога. Липне до костюма, та неважливо. Все одно більше не треба виглядати урочисто, — Дубова труна, процесія, тиха музика, все як ти хотів.

          Могила мовчала.

 — До речі, маю подарунок, — Еліза витягла з сумки банку. На дні, серед гнилих яблук повз черв’як, — Я не зможу бути тут, але зі Степаном не так сумно.

          Могила мовчала. Еліза розкрутила банку і висипала вміст. Степан покрутився і заповз між грудками землі всередину. Лише рожевий хвостик переливався на поверхні, та скоро зник і він.

 — Попіклуйся про нього, — Еліза відчула свербіж у носі. Ні, треба триматися. Вона — єдина надія поселення, — А я попіклуюсь про вбивцю. Вже треба йти. Цікаво куди? 

          Могила мовчала

 — На суд. Христина виявилась шпигункою. Вбила тебе і  намагалась завадити Ларисі, — Еліза зітхнула, — Хоча б щодо Калиненко я не помилилась. 

          Могила мовчала.

 — Що питаєш? Як там Алекс? Христина його попередила і покидьок встиг втекти. Там недалеко був портал. Напевно, ним і користувався, щоб тероризувати лісовиків. 

          Могила мовчала.

 — Добре, я піду. Вже час. Треба привести себе до ладу, а то так і прийду на суд у багнюці, — жінка хихикнула, — Без твоїх порад буде важко, але я впораюсь. 

          Могила мовчала. Вітер колихав листя. “Я впораюсь” дзвеніло у вухах. Жінка піднялась, кинула банку у сумку і попрямувала геть.

***

          В підвалі було тихо, темно і волого. Кайданки натирали руки. Христина лежала на підлозі і дивилась у стелю. Несправедливо.

          Вона тут чужа. Вона так довго працювала і навчалась, та все марно. Її ніколи не приймуть, Христина зайва. Без магії, без здібностей, без роду, а тепер і без друзів… На суді вона бачила сім’ю Ліків. Фан все засідання дивився в підлогу. Його рука була перемотана і з бинтів стирчали штирі. Сандр давав свідчення проти дівчини. Сказав, що давно підозрював Христину, та не мав доказів. Лариса просто не прийшла. 

Навіть злитись на друзів не було сил. Та і навіщо? Скоро вона нічого не згадає. Навіть власного імені. Вирок: Зілля-забуття. Ну, хоча б не смерть. Дівчина істерично посміхнулась.

Треба було піти ще на початку. Коли виявилось, що немає дару. Більше часу провела б з матусею. А так вона навіть не згадає про неї. А батько? як йому втратити і дружину і доньку? Та це нікого не хвилювало. 

Двері відчинились. Що ж, час все забути. Всередину увійшла жінка, у довгій чорній сукні. Її обличчя здалось знайомим.

 — Мегіра? — Христина сіла і похмуро подивилась на жінку, — А пам’ятаєте першу зустріч? Хто ж знав, що саме ви стиратимете пам’ять.

 — А ти б не хотіла? — жінка присіла поруч. Це не схоже на офіційну процедуру. Де охорона? Де саме зілля?

 — Дурне питання. Звісно ні.

 — Ти правда знайома з Алексом?

 — Я вже казала. Він просто мій сусід! — в голосі Христини з’явилися істеричні нотки, — Я НІЧОГО йому не розповідала! Те, що він дізнався час нападу, це ВИПАДКОВІСТЬ! 

 — Вірю тобі, — Мегіра прикрила вуха рукою. Проте вийшло так витончено, ніби жінка поправляла зачіску. 

 — Справді? 

 — Коли мій чоловік втік, всі думали, що я йому допомогла. 

 — Ваш чоловік?

 —Ми з Алексом одружені, — Мегіра схилила голову, — Він втік разом з донькою.

 — Стривайте! — Христина знову закричала, проте цього разу від шоку, — Стривайте! Ви мати Кіри?

 — Кіри? — Мегіра оживилась, — Вона жива? Здорова? Ти знаєш, де вона?

 — Якщо не переїхали, — Христина всміхнулась, — Давайте напишу адресу, поки не… Забула, — посмішка зникла.

 — Я тут саме для цього, — жінка підвелась, відкрила двері і визирнула в коридор, — Послуга за послугу. Я — звільняю тебе, а ти — ведеш мене до доньки. 

 — Ви хочете сказати, — Христина прикусила губу, не вірячи щастю, — Хочете сказати, я не втрачу пам’ять.

 — Згодна?

 — Звісно! — Христина відчула, як кайдани послаблюються.

          Вона не втратить пам’ять. Можливо, навіть встигне навідатись до лікарні.

***

          На кухні сиділи двоє. Чоловік тримав у руках бокал з вином. Його кремезні плечі опустились донизу, а скляний погляд вдивлявся на дно. Чоловік не випив ні краплі. Поруч сиділа похила жінка. Зморшкувате обличчя стало червоним. Жінка кусала губи і відчайдушно терла стіл губкою. Пляма лиш трохи зблідніла. Що дивно, адже це була частина візерунка.