Спів води

          Світло ліхтарів на стелі автобуса заважало спати. Принаймні, Анні Сергіївні. А от Каті не дуже. Дівчинка влаштувалась на колінах тренерки і ледь прицмокувала уві сні. Всі інші діти займалися своїми справами: хтось спав, хтось слухав музику, хтось скористався нагодою і проходив останній рівень у грі. 

          Анна Сергіївна вважала себе задорослою для ігор. Вона б включила серіал, та забула вдома навушники. Збиратися поспіхом — точно щось забудеш. Добре, що навушники, а не квитки на автобус. Жінка включила мобільний інтернет і почала гортати новини: “У зоопарку народилась панда”, “Астропрогноз на сьогодні: терезам краще залишитись вдома”, “Свято Івана Купала: як його святкували наші пращури”. Назва останньої статті зацікавила тренерку. Вона перейшла за посиланням:

"Ніч з 6 на 7 червня спрадавна вважалась містичною. Ще з язичницьких часів люди палили опудало Мари — богині ночі і смерті, стрибали через багаття і пускали вінки у річку. 

Наші пращури вважали, що цієї ночі вся нечисть набуває надзвичайної сили. Дівчину, що не прийде до багаття, вважали відьмою. Найсміливіші шукали у лісі квітку папороті, здатну виконати будь-яке бажання. Та сміливців знаходилось небагато: боялися нявок, що лоскотали до смерті, та потерчат, що змушували блукати лісом. 

Та найбільше боялися водяних мешканців: русалок і водяників. Купатися у цей день заборонялось…"

Автобус тряхнуло і Анна Сергіївна ненароком закрила сторінку. Ну і добре, дочитає іншим разом. Підклавши під голову подушку у формі кота, жінка заплющила очі. Світло на стелі не так вже і сильно заважало.

***

Христина нарешті отямилась і загальмувала. Лорд озвався зичним іржанням. Він був у весь у піні: вона крапала на траву і мазала руки дівчини. Христина злізла на землю і озирнулась. Вона гадки не мала, де опинилась. Наче, це дорога до поселення, а може і ні. Лісовиків не чутно, зате поруч щось плескалось. Лісовий струмок, зрозуміла дівчина. 

          Христина не знала, що робити далі. Трохи подумав, вона вирішила, що в будь-якому разі варто помити руки. І коня. А для цього потрібно підійти до струмка. Зім’явши очерет, дівчина ступила обома ногами у воду. Прохолодно.

          Зліва промайнув дівочий силует. Що це? Хтось переслідував її? Христина зробила ще кілька кроків уперед і тепер вода доходила до колін. Позаду тривожно іржав Лорд. 

 — Зараз, я зараз, — навіть не озирнулась дівчина. Їй здалося, що попереду щось є. Щось важливе.

 — Тобі погано? — почувся ніжний жіночій голос, — Погано. Ти чекаєш чиєїсь смерті, чи не так?

 — Моя мама помирає, — Христина не знала, чому розмовляє з голосом, та він здавався таким добрим.

 — Мені так шкода, сонечко. Тобі кажуть, що ти невдячна, та це не так. Ти все робиш для неї.

 — Я намагаюсь.

 — Яка смілива дівчинка! Пішла до страшного лісу задля мами. Ці лісовики такі страшні…

 — Вони хотіли мене вбити.

 — Злі, злі лісовики. Але тут вони тебе не знайдуть. 

 — Дякую.

 — Ти заслуговуєш на це, — голос нагадував мамин, — Моя смілива дівчинка! Ти так втомилась від очікувань інших. Відпочинь.

 — Ммм?

 — Дозволь воді нести тебе, — Христина відчула, як падає на дно. Вона і не помітила, як зайшла так далеко, — Вода це спокій. Вона не сварить, не очікує неможливого. Ти втомилась.

 — Дуже.

 — Відпочинь, моє любе мишеня.

***

          Фан розплющив очі. Навколо лежали мечі, кинджали і чоботи. Чоловік повів плечима і скрикнув від болю. Повернувши голову, він побачив, що рука неприродньо вивернута. Дідько! Спираючись на вцілілу руку, Фан піднявся. Тепер він міг озирнутися навколо. Ліворуч хтось лежав.

 — Ви живі? — ігноруючи біль, чоловік кинувся до тіла. Це був Святослав. Він не рухався.

          Чоловік підніс пальці до носа: голова поселення слабко дихав. Живий. Поки живий. Фан підняв голову: візок лежав на дні урвища. Шансів, що хтось спуститься… Не варто розраховувати на вдачу.

 — Не хвилюйтесь, я вас витягну, — Фан не знав, як саме це зробити. І не знав, навіщо розмовляє з непритомною людиною. 

          Фан почув тяжкий видих. Повернув голову і побачив коня. Бідолашного придавило візком. Здається, він зламав спину. Тварина підняла свої темні очі, ніби благаючи: “Допоможи”.

 — Зараз, — Фан піднявся. На щастя, ноги вціліли, — Зараз все буде добре, потерпи. 

          Навіть якщо виживе, бігати не зможе. Піде на ковбасу, тож нащо зайві страждання. Фан підняв чийсь кинджал і підійшов ближче. Кінь спокійно заплющив очі, ніби розуміючи, що буде далі.

 — Не бійся, — Фан притис вуста до лоба тварини, — Я швидко.

          Фан знав, як все зробити безболісно. Кілька секунд і кінь вже не дихав. Чоловік провів рукою, щоб стерти сльози. Не на часі. Треба вибиратися. 

          Несподівано ногу звело від болі. Чоловік впав на землю і краєм ока побачив кілька упирчат, що впились у гомілку. Луснув ногою по землі і лісові мешканці попадали в траву. Проте з кущів вилетіли ще десять упирчат, і знову впились у гомілку. Тікати, тікати звідси, доки не обернувся на висушені кістки. 

          Фан кинувся до візка. Там, серед речей, упичатам було важче дістатися чоловіка. Один з лісових мешканців міцно вчепився, і Фану довелось силою виймати поганця. Чоловік жбурнув упирча в одну зі скринь. Малюк почав битися об стінки і жахливо верещати. 

 — Дякую, — Фан всміхнувся, — Тепер по нас точно прийдуть.

          Як не дивно, одна проблема вирішила іншу. Тепер, у відносній безпеці, у голову Фана приходили думки. Христина. Як вона могла зробити це? Вони ж друзі. Їй так байдуже? Чи вона його ненавидить? 

 — Злякалась, просто злякалась, — заспокоював себе Фан, — Вона ж ще зовсім дитина. І ніколи не билась з лісовиками.

          А що як дівчина зробила це навмисно? Уява домальовувала криву посмішку на обличчя дівчини, що підступно обрізає мотузку. Та ні, не може бути. Хоча… Згадались слова про шпигуна. Може це Христина? Вона знає, для чого ворог збудував ту дивну вежу. Вона наполягала йти далі.