Лісовики

            Лариса сиділа, підігнув під себе одну ногу. Інша звисала донизу і змітала ошурки під ліжко. Дівчина намагалась вирізьбити ножем сердечко на дерев’яному бруску. Нічого не виходило. Чи то ніж був не такий, чи брусок, а можливо причина в тому, що Лариса ніколи цим не займалась. Дівчина розчаровано закусила губу і жбурнула ніж у куток. Їй було нудно. Може вона б лягла спати, та наодинці  страшно. 

            Сандр давно пішов і вже мав би повернутись. Лариса підвелась і вийшла в коридор. Тут висіла її сумка. Покопирсавшись всередині, дівчина витягла телефон. Може хоч відеоігри розважать. Та телефон лише блимнув і погас: він давно розрядився. Про електроприлади тут лише чули. Та і навіщо, як є магія? 

               Раніше чаклунка б розважила себе “вогняними бризками”, або зробила привида з ковдри, щоб той літав кімнатою. Та чарпилку і так небагато. Сандр сказав, що всі сили мають піти на лікування і Лариса відчувала, що хлопець правий. Врешті решт в неї вже не паморочилась голова і дівчина навіть виходила у двір. Так, справи йшли добре. Головне не вмерти з нудьги.

                Назовні почулись кроки. Нарешті!

 — Сандр! — чаклунка глянула у дзеркало і спробувала причепуритись. Очі хворобливо блищали, а колись шовковисте волосся злиплось. Ні, виглядала вона кепсько. 

          Кроки назовні стихли. Дівчина підійшла до дверей, вже готова відчиняти, коли зупинилась. Щось було не так. Сандр не подавав голосу, не просив відкрити. Якщо це взагалі був Сандр. Жахлива думка закралась у голову і дівчина відсахнулась. Саме вчасно.

          Двері вилетіли в коридор і розбили дзеркало, в яке ще секунду назад дивилась Лариса. Зелена волохата лапа промайнула просто поруч з дівчиною і заскреготала кігтями, здираючи частину стіни.

 — Боже! 

          Лариса схопила сумку і дременула в кімнату. На дні сумки дзвеніло Завмри-зілля. Останнє. Якщо лісовик один, цього вистачить. Тремтячими пальцями відкоркувала пляшку. Зелене чудовисько стрибнуло в кімнату. В лапах тримало шматок стіни. 

          Чаклунка кинула зілля. В ту саму секунду чудовисько кинуло шматок стіни. Пляшка розбилась, уламки розлетілись і завмерли, утворюючи дивний візерунок.

Чудовисько з подивом глянуло на прозору павутину зі скла, що врятувало дівчину. Лариса стояла в шоці: не спрацювало. Лісовик, хоча правильніше лішачиха: на голові у неї сплелися у вінок кульбабки, вишкірилась. Зелена шерсть настовбурчилася, як в кота, і чудовисько почало обережно обходити навкруги, намагаючись не потрапити під дію Завмри-зілля. 

          Лариса намагалась зібрати думки докупи. В неї є трохи чарпилку, та недостатньо. Цього не вистачить, щоб вбити, чи прогнати. Перше, що вчили у школі: спочатку думай, потім чаклуй.

 — Думай, Лариса, думай!

          Дівчина пригадала ще одну пораду. Гуляючи з Тарасом, Лариса частенько слухала історії хлопця. Одного разу, сплюнувши на землю і затягнувшись цигаркою, хлопець поділився з нею мудрістю:

 — Коли нападають, бий першою! Хтось підозрілий: одразу готуй заточку під ребро!

          Хлопець не був дуже розумним. Тоді Лариса зауважила, що з такою філософією, він точно потрапить у в’язницю. Тарас тільки хмикнув і знов затягнувся цигаркою:

 — Що ти розумієш, мала? Наївна дура, ще життя не бачила. Та нічого, тобі те і не треба. В тебе ж є я, якщо що.

          Тоді Лариса образилась і обізвала хлопця ідіотом. Вони посварились і тиждень не розмовляли. Та зараз, заточка під ребро — гарна ідея.

          Зібрав весь чарпилок, і всі свої сили, чаклунка простягнула руку вперед. Ніж, що лежав у кутку, вилетів звідти, поранивши чудовисько. Поки Кульбабка озиралась, Лариса кинулась вперед. 

Удар, ще удар. Крик. Біль. І щось тепле у руці. Кров. Багато крові. Ще удар. Вже слабкіше. Серце б’ється. Тук-тук. І в скронях теж. Багато крові. Крик. Жахливий, від нього все ціпеніє. Щось тепле і солоне на вустах. Чаклунка спробувала ковтнути. Кров? Вже не важливо. Лариса відчула, що втрачає контроль.

***

          Сандр ще більше натягнув капюшон, схилив голову і похапцем побіг. Звісно вже сутінки, і навряд хтось його пізнає, та все ж…

          Хлопець перекинув через плече сумку, в якій лежав амулет. Цього разу хлопець вже відкрито його подарує. З’явився привід. На відміну від свого попередника, золотий обруч мав смарагдове каміння. Не просто гарна забаганка (хоча дівчині неймовірно пасувало), а ще і надпотужне джерело енергії. Камінці множили чарпилок: це була новітня розробка Лушпайок. 

          Сандр замовив його задовго до свого зникнення. У той самий день, як Лариса розбила попередній. Хлопець боявся, що Лушпайки розкажуть про все Елізі і його схоплять, як тільки наблизиться до вчених. Та близнюки вміли зберігати таємниці.

          Борис і Олена розповіли про похід на лісовиків. Сандр хвилювався за брата: що як Фан отримає поранення, і нікого не буде поруч? Якби не Лариса, Сандр точно пішов би разом з усіма. Та хіба він може залишити дівчину одну? Обирати між Фаном і Ларисою? Сандр не хотів обирати. Може дати дівчині амулет і спробувати наздогнати всіх? А як пояснити?

          Думки стрибали в голові, як жабки у болоті. За звичкою хотів смикнути манжети, та згадав, що залишив пальто вдома. Дім.

Якщо він розкаже про похід, Лариса захоче приєднатись. Сандр цього не хотів. Хоча з медичної точки зору, дівчина вже була здорова, та хлопець викрав дівчину, щоб захистити. Але все це було неправильно, хлопець розумів. Він просто вирішив за Ларису, навіть не спитав. 

          Сандр все ще думав, коли підходив до свого таємного складу. Може він затримається ще, і подумає, може…

          Двері. Відкриті двері. Хлопець забув про докори совісті і помчав всередину. Може Лариса просто вирішила прогулятись? Але розбите дзеркало в вітальні розвіяло сподівання. Щось сталось. Брудні сліди лап, розтрощені стіни…