Похід до лісу

          Сандр сидів біля ліжка. Повз пролітали склянки, скриньки, варені овочі і пучки трав, перев’язані стрічками. В одній руці хлопець тримав зошит з рецептом, а в іншій каструлю. Вода всередині кипіла, а смачний запах розлітався по кімнаті.

 — Напевно, ти правий, — Лариса зітхнула, — Мені потрібен відпочинок. Зранку я спробувала чаклувати і ледь не втратила свідомість.

 — Навіщо знадобилось чаклувати?

 — Я подумала, всяке в житті буває.

 — Ти в безпеці, — Сандр зітхнув і тихо додав, — Сподіваюсь. 

 — До речі, як твоя родина? Та й інші, як у них справи?

 — Я з ними не спілкуюсь, це небезпечно.

 — Да ти знущаєшся! Зовсім? А якщо треба допомога?!

 — Фан знає, де нас знайти, — збрехав хлопець. Він нарешті закінчив чаклувати і простягнув миску дівчині, — Поїж.

 — Суп? — Лариса замовкла, пережовуючи, — Смачно!

 — Звісно смачно. Я розповідав, чому мого брата назвали Фаном? — Лариса заперечливо похитала головою, — Саме через цей суп. Його ж відкинуло вибухом, шкіру порвало на шмаття. Батьки казали, що спочатку не могли навіть зрозуміти, чи то дитина, чи цуценя.  Але нічого, вилікували.

  — І до чого тут суп?

 — А чим ти думаєш його лікували? Сімейний рецепт! То брат на нього і підсів. На сніданок, обід і вечерю. Просто ФАНатично його любив.

 — Аж настільки? Суп звісно смачний, та все ж.

 — Як батьки остаточно його всиновили, припинив, — Сандр всміхнувся, згадуючи, —Може хотів сподобатись, не знаю. 

 — Непогано! Тепер як схочу стати членом сім’ї, знаю, що робити! — Лариса простягнула миску і кокетливо затріпотіла віями, — Чудовий суп! Фантастичний! Просто неймовірний!

 — Згоден! Можеш змінювати прізвище.

          Друзі засміялись. Сандр взяв речі і поніс їх на кухню, залишивши дівчину одну. Лариса поправила подушку і лягла на бік. Бинти на шиї чухались і тхнули спиртом: у дівчини вже паморочилась голова від цього. В оселі Сандра дуже затишно, проте нудно. Лариса не могла навіть прогулятись — одразу перед очима темніло і дівчина втрачала рівновагу. 

          Щось зашаруділо за вікном. Спочатку Лариса не звернула увагу, адже Сандр був вдома. Та шарудіння посилилось і ґанок зарипів від важків кроків. Здається, хтось прийшов.  Лариса прислухалась: двері зачинені. Отже цей хтось стоїть на ґанку. 

Вікно здригнулось. Лариса побачила за склом величезного павука. Вона сіла, але плями побігли перед очима.

 — Сандр, — пальці стиснули ковдру, — Сандр!

 — Що? — хлопець вбіг до кімнати, — Що? Це лише гілка.

 — Справді? — плями пройшли і тепер дівчина теж побачила. Стара, суха гілка. Засохле листя тріпотіло, наче вусики, — Лише гілка?

          На очах Лариси виступили сльози. Їй було соромно. За те, що відволікає, за те, що така безпорадна. Сандр прикрив очі і полегшено зітхнув. Він згадав двох лісовиків. Вони перетворилися на попіл просто на очах у хлопця. Можливо було достатньо зв’язати їх, знерухомити? Та вже нічого не зміниш.

 — Я тут подумав, — хлопець присів на підлогу, поруч з ліжком. Тепер він дивився прямо в смарагдово-зелені очі, — Принесу амулет, щоб ти могла чаклувати.

 — Угу, — схлипнула дівчина, — Ти підеш? Зараз?

 — Завтра.

 — Залиш Завмри-зілля.

 — Добре, — Сандр наблизився і тепер його чуб торкався лоба Лариси. Пальці обережно відвели волосся назад і потягнули край бинта, — Ходімо, вмиєшся і я заново перев’яжу. 

 — Угу, — Лариса сперлась на плече хлопця і пошкандибала до вбиральні. Вона навіть не звернула увагу, що ґанок знову заскрипів. Тінь промайнула за вікном і зникла.

***

          Спортивна форма, пляшка з водою, бутерброди, мобільний і зарядне. Все це було абсолютно не потрібно, та конспірація вимагала. Христина лягла на диван, зосередившись на застібанні ґудзиків. Думки літали далеко: десь поруч з нявками, лісовикам та іншими потворами. Попередні зустрічі з лісовими мешканцями закінчувались погано, та цього разу все буде інакше. Чи не так?

 — А йому не буде жарко? — Кіра оглянула свого іграшкового медведика, — Навіщо ти застібнула на всі ґудзики?

 — Ти права, — ледь всміхнулась Христина, — Я надто замислилась.

 — Про що?

 — Про волейбол? — батько Кіри присів поруч. Дівчинка поклала голову йому на коліна і закрила очі, — Змагання це справжня пригода. Батьки і не здогадуються, наскільки це важливо.

 — Угу, — дівчина відчула, що має виговоритись, — Їх не було вдома і тільки тому я змогла взяти речі. Насправді, вони не знають, куди я їду.

 — В твоєму віці у всіх з’являються власні таємниці. Це норма.

 — Напевно, — погодилась Христина і подумки додала: “Не певна, що похід на лісовиків можна назвати нормою”.

 — Тож, волейбол, — повторив чоловік, — Виявилось, що ти маєш хист?

 — Ні. Я на лаві запасних.

 — Що ж, теж непогано. Знаєш, насправді безталанні люди досягають більшого. Своєю працею. 

 — І то правда..

 — Принаймні, якщо їм не заважають, — продовжив батько Кіри, — В тебе є хтось, хто заважає?

 — Напевно ні.

 — Усунула всіх конкурентів? Непогано!

 — Вони самі усунулись. Подруга вже кілька тижнів не приходить на тренування. Та і друг разом з нею.

 — Чудово! — зловив здивований погляд Кіри, батько додав, — Зможеш проявити себе!

 — Сидячи на лавці?

 — Чому б ні? Встань, приєднайся до гри.

 — Ви взагалі читали правила? — засміялась Христина, — Я підведу всю команду.

 — Впевнена, що граєш за тих? 

 — Що? 

 — Не зважай, — сусід скривився, — Просто мій друг грає в протилежній команді. тож не зичитиму тобі перемоги. На мою думку, та команда краща. Принаймні, ми не зважаємо на талант людини, лиш на її бажання і плідну працю.

 — Вмовляєте мене перейти?

 — Можна і так сказати.

 — Я подумаю, — засміялась Христина, — Як хоч команда зветься?