Цей день настав

          Білоцвіт гриз кігті. І не тому, що вони задовгі, а в тому, що лісовик хвилювався. Він з’їв всю м’яту і ромашку на галявині, та нічого не допомагало. Чугайстер лагодив сопілку і похмуро блимав на друга з-під кудлатих брів. 

 — Ще трохи і ти з’їж власні лапи. Навряд нам знадобиться лісовик без лап.

 — Не до жартів! Де вони ходять! Може нас обдурили? Може це пастка? Чого так довго?

 — Бо дехто відгриз Святославу ногу, — Чугайстер зробив наголос на слові “дехто”.

 — Злишся?

 — Я — ні, а от Святослав — можливо.

 — Мені байдужа думка людей! — кіготь лісовика тріснув і впав на траву, — Та де вони?

На галявину виїхав інвалідний візок, на якому сидів Святослав. Обрубок ноги, обмотаний штаниною і шкіра, пошматована рубцями від скроні і до самого комірця футболки. Святослав з викликом глянув на Білоцвіта, той лиш відвів очі.

 — Еліза не прийде. 

 — Але план наступу?

 — Наступом буду керувати я.

 — Ти?!

 — Проблеми? — Білоцвіт захитав головою.

 — Стосовно лісовиків: багато хто відмовився. Та все ж кілька десятків в нас є.

 — Чого відмовились?

 — Люди.

 — Що ж, це очікувано, — Святослав зітхнув, — Серед людей буде близько п’ятдесяти магів. 

 — Нащо? Вони залежні від чарпилку, — Білоцвіт хмикнув, — Чим ти слухав?

 — Щоб відволікти лісовиків. Як напасти зненацька, жертв буде менше. Ви ж в цьому зацікавлені?

 — Звісно.

 — Якщо Алекс викаже себе, напоготові будуть наші воїни. 

 — Скільки?

 — Два десятки добре заточених мечів. І ще з десяток луків. Достатньо?

 — Цілком. Виходимо ввечері. Лісовики сплять довго, тож зранку застанемо їх зненацька. І ваші обмежені очі не страждатимуть через темряву.

 — Не дуже ввічливо, — зауважив Чугайстер.

 — Та все ж правдиво, — Святослав дістав шмат паперу, — Нам потрібен план лісу, щоб знайти безпечну дорогу. Не хотілося б, щоб половину воїнів залоскотали нявки.

 — Ми вас проведемо.

 — В жодному разі! Я знав Алекса, і на що він здатен. Йтимо разом — потрапимо в пастку.

 — Зробимо так, — Чугайстер піднявся і підійшов ближче, — Я поведу людей, а лісовики розвідають територію. Якщо пастка, дасте знак. Згода?

***

          Тітка Проня зайшла до конюшні. Пахло свіжим сіном. Значить, хлопці вже тут. Підійшовши ближче, вона побачила Влада. Він стояв поруч з Лордом і чухав коню морду.

 — А де твій друг?

 — В школі, — кинув Влад. Тітка Проня підійшла ближче: щось не так.

 — Плачеш? Чого?

 — Ми з Христиною були у Лушпайок …

 — І?

          Хлопець зітхнув. Він не знав, як пояснити. Вчені не сказали «Це найгірше, що можна було вигадати!», вони його похвалили. Але…

 — Не знаю, —хлопчик сховав лице у гриві коня. Лорд лише підбадьорливо фиркнув.

 — Влад! — маленька дівчинка бігла до друга, але зупинилась, — Що сталось?

 — Мрії зіткнулись з реальністю, — тітка Проня була доволі розумною, — Принеси смаколиків.

 — Гей, не плач. Я принесу ті смачні, з лимоном.

 — Дяка, Одарко, — хлопчик присів, щоб подруга могла його обійняти.

            Заскрипіли двері і до конюшні зайшла Христина. Вона швидко пройшла повз, але тітка Проня розгледіла зарюмсане обличчя.

 — Трясця! А в тебе що?

 — Еліза збирає воїнів, щоб йти до лісу.

 — Так ти ще навчання не завершила, — підняла брови жінка. Брати на завдання дітей? Вони там з глузду з’їхали?

 — В цьому і проблема, мене не беруть. А нагороди б вистачило і на переїзд, і на лікування!

 — Стоп! Ти хочеш? Йти у ліс, в ніч на Івана Купала. Це ж самогубство!

 — За це самогубство гарно платять.

 — Не знала, що тобі НАСТІЛЬКИ треба, — жінка зітхнула. Вона боялась: щось піде не так і смерть дівчини буде на її совісті. Та все ж, Христині потрібно, — Воїном тебе не приймуть, але хтось має везти речі.

***

          Анна Сергіївна прокинулась від шуму. Спочатку вона навіть не второпала, що це пісня її улюбленого рок-гурту. Кілька секунд жінка намагалась зрозуміти, де вона і чому грає музика, і тільки потім згадала, що поставила її на дзвінок мобільного.

 — Алло, — прохрипіла жінка.

 — Анна Сергіївна? — різкий владний голос, ніби у мафіозі. Жінки остаточно прокинулась і зиркнула на екран: “Спонсори”. 

 — Чим можу допомогти?

 — Нам потрібно, щоб ви, разом з учнями поїхали на тренування у сусіднє місто.

 — Що?

 — Ваша група вже записана, все оформлено. Завтра повідомите учням, а післязавтра ввечері виїжджати.

  — Що? Нащо?

 — До списку бажаючих запишіть наших людей. Прізвища надішлю. Зрозуміло?

 — Угу.

          “Мафіозі” кинув слухавку. Тренерка зітхнула і повернулась до стіни. Хто дзвонить до людей вночі? Анна Сергіївна гадки не мала, що робити далі. Який конкурс? Ще і в іншому місті? Вже післязавтра? 

          Тренерка встала з ліжка, ввімкнула світло і почала думати, як пояснити все учням. На секунду захотілось звернутися в поліцію, але телефон знову задзищав. Повідомлення з банку про зачислення грошей на карту. У графі “призначення” п’ять прізвищ. Жінка позіхнула і переписала їх на аркуш.

 — Головне потім не забути вписати в документацію.