Вітер втрати

          Сонце сідало за небокрай, вершечки чардерев вкрились помаранчем. Лісовики звисали, немов стиглі фрукти, ліниво позіхаючи і мружачись від сонця. Спокійний літній вечір.

Та легке занепокоєння ширилось навкруги. Була причина, чому всі вони зібралися тут, незважаючи на ризик. Чугайстер і Білоцвіт оголосили збір, отже щось вигадали. Можливість повернутися додому, зустрітися з рідними. Чи це варто ризику? 

          Базікання припинилось: на галявину вийшов Чугайстер. Всі лісовики спустились нижче і нагострили вуха.

 — Доброго вечора всім присутнім, — розпочав дідок, — Я маю розповісти вам дещо важливе. Я знайшов спосіб.

          Пауза. Всі замовчали. Навіть птахи припинили співати.

 — Спосіб покінчити з людиною назавжди, — молодші лісовики схвально загукали, — Проте ми маємо об’єднатися з іншими людьми.

 — Що? — вигуки змінились розсердженим шипінням, — Об’єднатися з людьми? Некликані, прийшли на наші землі. Хотіли знищити нас! Чи не пам’ятаєш? 

 — Що вам важливіше: гордість, чи свобода? 

 — Підтримую, — Білоцвіт вийшов вперед, — Хіба вам не набридло? Втратили домівки, вештаємось лісом в пошуках їжі, ніби дикі тварини. Ховаємось. Навіть зараз! Це не життя, це виживання!

 — Що пропонуєте? Повірити людям? Самім піти на заклання? 

 — Люди не залежать від чарпилку. Вони зможуть його вбити, а ми повернемось додому.

 — Довірити людям вбивство нашого ворога?

 — То може сам спробуєш? — вишкірився Білоцвіт, — Я подивлюсь, як твоя срака перетвориться на гній.

 — Ну добре, а як ми знайдемо інших? — після розколу лісовиків на “забутих” і “вірних людині”, останні пішли глибше в ліс. Ніхто не знав, куди.

 — Мій брат зник, — Білоцвіт спохмурнів, — Я не ризикну посилати ще когось. Проте ми схопили одного. Його ім’я Вітер, він нас і поведе.

 — Вітер, — один з лісовиків вибіг вперед, — Синку? Він тут, серед нас? А Кульбабка? Кульбабка з ним?

 — Ні, він…

          Тут почувся легкий свист. Чугайстер підняв голову і зробив глибокий вдих. 

 — Тхне людиною. Біжимо!

          Ліниві, незграбні лісовики, що секунду назад звисали з дерев, дременули, немов налякані зайці. Вони бігли в різні сторони, не зупиняючись, налітаючи один на одного, ламаючи гілки. Чугайстер заліз на спину Білоцвіту, і вони разом поскакали геть. Зупинились тільки в іншому кінці лісу. Озирнувшись, Чугайстер помітив лісовика.

 — Чого біг за нами? Своєї схованки не маєш?

 — Ви казали про мого сина. Він тут? Справді тут? Що з ним?

 — Вітер? Він живий, але без лапи.

 — І без мізків, — додав Білоцвіт, — Ненавидить “забутих”, хоча ми йому життя врятували. 

 — Можна з ним поговорити?

 — Не думаю, що Вітер буде у захваті. 

 — Будь ласка, він мій син.

 — Та ідіть, чого там, — Чугайстер відсунув гілки дерев і зупинився, — Його немає!

          На галявині, де ще зранку лежав лісовик, залишився тільки попіл від багаття і шматки хутра.

 — Втік, — констатував Білоцвіт.

 — То ваш план? — батько Вітра тремтів від розпачу, — Він провалився?

 — Навпаки, — Чугайстер потер руки, — Він розпочався.

***

 — Час прийому завершено, — медсестра зачинила двері перед носом Христини. 

 — Що? Але ж до четвертої, — дівчина тягнула ручку, намагаючись відкрити, та ключ повернувся у замку і замовк. Відійшовши, дівчина прочитала: “Міська лікарня №2. Час прийому 12:00-15:00. Пн-Пт”.

 — Тобі ж казали, чим слухала? — пробуркотіла бабуся Христини, — Казали ж, до третьої будь тут. Ні, у тебе важливіші справи!

          Бабуся піджала губи, через що виглядала ще сердитішою, ніж зазвичай. Проте ніс і очі почервоніли від сліз і старенька раз-у-раз діставала хустинку. Поруч стояв батько. На відміну від тещі, його лице було білим. Зовсім білим, немов молоко. І темні мішки під очима — чоловік другу добу не спав. 

 — Мамо, не треба, — ледь заворушив він губами. 

 — Що не треба? — бабуся знов повернулась до дівчини, — Твоя мати з ліжка піднятись не може, а ти з м’ячем гасаєш! Університет не обрала, вдома не допомагаєш! Ти що взагалі собі думаєш? Гадаєш, все життя твої гульки забезпечувати будемо? Як мама помре, працювати підеш.

 — Що ви таке говорите дитині? — батько спробував підвищити голос, та вийшло змучено. 

 — А хай знає, хай знає! Твоя мати скоро помре, а ти і не помітиш. Будеш далі з м’ячем гасати, як скажена. Ну давай, гасай! Тільки грошей немає, доведеться працювати. Отаке життя. А ти що думала?

 — Припиніть!

 — О, розревілась! Ну пореви, пожалій себе. Воно так приємно — жаліти себе! Бідна я нещасна, ой лишенько! Робити не приємно, а от ридати…

          Сльози стікали по щокам Христини. Дівчина опустила голову і закрила руками. Батько відтягнув бабусю в сторону і тепер намагався напоїти валер’янкою. У старої сталась істерика після слів лікаря. Смерть. Лікування не допомогло. 

          Христина озирнулась навколо: одна. Ноги підкосились і дівчина впала на коліна. Можливо вона не встигне навіть попрощатись. Намагаючись врятувати маму, дівчина майже перестала з нею спілкуватись. Забившись під перила, Христина обійняла ноги і поклала голову на коліна. Через три місяці завершиться навчання, але все це не мало змісту. Мама помре раніше. Мама помре.

          Вітер шелестів листям і Христині здалося, що він співає колискову. Мамину колискову. 

***

Вітер вхопився лапою за гілку, підтягнувся і сів, відхекуючись. Наче ніхто не переслідував. Тепер було потрібно знайти людину і все пояснити. Лісовик не знав, скільки пролежав без свідомості, проте сподівався, що встигне. Може не все втрачено? Може сестра ще жива?

          Лісовик вдарився хворою лапою і звив від болю. Без однієї кінцівки переміщення лісом стало нестерпним. Вітру здавалось, що він ось-ось втратить свідомість і впаде. Проте надія гнала вперед: Кульбабка не просто сестра, вона сенс всього, що Вітер робив.