Дати шанс

          Еліза важко зітхнула і відчинила двері будинку. Всередині звично пахло яблуками, що грілись на весняному сонечку. Пилинки літали в повітрі — напевно варто було прибрати. Врешті решт, крім неї ніхто не зробить.

 — Дядечку! Святослав! — гукнула Еліза, але ніхто не озвався, — Минулий голова поселення!

 — Якого біса я минулий? — з-за кутка виїхав чоловік на інвалідному візку. В нього не було однієї ноги, а шию вкривали шрами від кігтів, — Ти керуєш від мого імені, я все ще головний!

 — Якби ви частіше виходили в люди…

 — Знову за своє? Подивись на мене: хворий старий каліка. Просто надихає на боротьбу!

 — Ваша відсутність ще менше…

 — Досить, — чоловік підняв руку, розвернув візок і поїхав в іншу кімнату. Еліза почимчикувала за ним, — Ти сумна. Невже лісовики?

 — Та ні, не видно.

 — Вважаєш, все скінчилось?

 — Навряд, Алекс не з тих людей, хто зупиняється на півшляху, — Еліза сіла поруч.

 — То ти впевнена?

 — В чому?

 — Що це Алекс налаштував лісовиків проти нас? — Еліза кивнула, — Розкажеш іншим?

 — Сенс? Його і так шукають. Сьогодні питала, Мегіра нічого не знає.

 —  Чи вдає, що не знає. Врешті решт, вона шукає свого чоловіка, а не злочинця. Різні мотивації.

 — Мегіра шукає свою дитину, мотивації цілком достатньо, — Еліза поклала голову на плече Святослава, — Дядечку, що мені робити?

 — Р-р-розповідай, — чоловік підбадьорливо посміхнувся.

 — Пам’ятаєш Христину? Здається, вона безталанна. Ще гірше — я її ледь не вбила.

 — Чого?

 — Хотіла лишитись.

 — А чого б ні?

 — Непотрібне дівчисько без дару.

 — Непотрібне? — Святослав клацнув пальцями і стигле рум’яне яблуко попливло з миски прямо в долоні чоловіка. Несподівано, у яблуці з’явився отвір і маленький черв’ячок визирнув назовні.

 — Е, — скривилась Еліза і посунулась.

 — Там де ти бачиш червиве яблуко, я бачу настільки смачне, що навіть Степан його їсть, — чоловік витягнув черв’яка і посадив назад у миску. Сам відкусив яблуко і облизнувся від задоволення.

 — Ти все ж дав йому ім’я?

 — Степан добрий дегустатор, і гарно попрацював. Заслужив!

 — Як тебе обрали головою поселення з такими закидонами? — засміялась Еліза, — Ну добре, я подумаю щодо Христини. Може і без дару вона нам знадобиться.

***

 — Я гратиму принцессою, — Кіра вділа на ляльку паперову корону, — А ти будеш феєю.

          Христина зітхнула. Батько Кіри  прохав погратись з донькою, але взагалі не було настрою. Вирок Елізи не виходив з голови, а сумні думки не давали зосередитись. Не допомагав і шум телевізора, який дивився Олексій Олександрович.

 — Не буду я феєю, — нарешті відповіла Христина, — Не вмію я чаклувати.

 — Що ж, тоді за фею теж буду грати я, — Кіра переставляла іграшки з дитячою безпосередністю, — О ні, мене викрав злобний дракон! Хрещена фея, де ж ти? Я тут, принцесо!

          Христина сумно дивилась виставу. Слова Кіри тонули у вирії думок. Що робити далі? Згадались слова мами: «Пробуй кожного разу інший підхід». Медитації, дитячі віршики, пісеньки не допомагали. Може адреналін? Зістрибнути вниз і дар проявиться. А як ні?

 — Ну! — Кіра невдоволено штовхнула подругу, — Лицар!

 — Що лицар?

 — Ти мене слухаєш взагалі? — дівчинка надула щоки, — Сама сказала, що не будеш феєю, тоді будь лицарем. Нумо ще раз!, — дівчина взялась за іграшку принцеси і почала декламувати, — Феє, клич скоріш мого благородного лицаря, що переможе дракона!

 — Секунду, — Христина подивилась на ляльку з іграшковим мечем. Потім на Кіру, і знову на ляльку, — Кіро, ти геній! Я можу бути лицарем!

 — Угу. Так будеш грати?

 — Ні, зачекай трохи, — Христина вибігла з кімнати, — Я зараз!

          Зайшовши на кухню, дівчина замружилась від захвату. Еліза ж казала, що їй потрібні захисники поселення. «Непогана альтернатива» — казав Фан. Тремтячими пальцями Христина піднесла стакан з водою до губ. Треба заспокоїтись. Треба все продумати.

 — Ти в туалеті? — батько Кіри побачив Христину і простягнув слухавку, — Це тебе.

 — Христино? — почувся голос Ларисиної мами, — Вже час збиратися. Лариса мала бути вдома ще годину тому!

 — А де вона?

 — Тобто де? Вона не з тобою? — жінка зойкнула, — Казала, що піде до тебе. Вже темно, я хвилююсь. То вона не з тобою?

 — Я взагалі її сьогодні не бачила.

 — Ой лишенько! Що ж робити? Дзвонити до поліції? Так, треба подзвонити. Що ж сталось!

 — Стривайте, — Христина вибігла на вулицю, навіть не попрощавшись, — Стривайте, не дзвоніть. Я знаю, де вона може бути.

          Христина кинула слухавку. Вона бігла повз будинків, старих дерев, що зловісно височились у темряві. Місяць споглядав за дівчинкою, крізь чорне гілля. На вулиці не було і душі. Лише дівчина і велетенський сріблястий Місяць. Христина зупинилась біля дверей з написом «Безкоштовні заняття з волейболу. Вихідний день: неділя». Зачинено. Дівчина вдарила долонею. Потім ще, і ще.

 — Анно Сергіївно!  Ви тут? Відчиніть! Це терміново!

          Жінка визирнула з вікна:

 — Що сталось?

 — Всередину, — двері відчинились і Христина дременула у кімнату.

 — О господи! За тобою женуться?

 — Ні, не хвилюйтесь, — Христина зупинилась, — Лариса сьогодні заходила до вас?

 — Звісно, сьогодні було тренування. У дівчинки успіхи, вона дуже талановита спортсменка, — на ходу брехала тренерка.

 — Та я не про те, — Христина закотила очі, — В кімнату вона заходила?

 — Так. Тобто ні, — жінка нервово клацала ручкою, — А як вона виглядає?

          Христина закотила очі і подумки вилаялась. Вона з гуркотом зачинила за собою двері псевдо-складу і пройшла крізь портал. Розпитала охоронців, вони тільки-но змінили попередників і нічого не знали.

          Якщо з Ларисою щось трапилось, про це точно знає Еліза. Ще можна було спитати Сандра. По-перше, він близький друг Лариси, по-друге — лікар. Згадуючи попередню розмову з Елізою, Сандр здався кращім варіантом.