Підготовка

          Коли Христина прийшла до школи, Лариса вже сиділа на сусідньому стільці. Побачивши дівчину, брюнетка посміхнулась:

 — Не проти?

 — Та ні, — Христини розгублено кліпнула очима. Раніше вони майже не спілкувалися і така увага трохи бентежила.

 — Так що, не передумала? Ну знаєш, стосовно волейболу?

— Волейболу? — до дівчат підійшов Тарас. Він поклав руки на парту, залишаючи брудні сліди. Христина зморщилась.

 — Ми ходимо на гурток, — швидко знайшлась Лариса.

 — О, а можна  теж запишусь? Обожнюю волейбол, — хлопець шморгнув носом і посунувся ближче до дівчат.

 — Серйозно? — Христина хмикнула, — Ніколи не бачила, щоб ти грав на фізкультурі.

 — Так тож фізкультура! Спорт моє друге ім’я , — хлопець зігнув руку, демонструючи повну відсутність м’язів, — Просто треба економити сили.

 — А на що їх витрачаєш? — глузливо поцікавилася Лариса.

 — На тебе, мала, — підморгнув Тарас, — Всі мої сили лише для тебе!

 — Візьму до уваги.

 — Ну то як записатися до вашого волейболу?

 — Шкода, набір скінчився.

Пролунав дзвоник, і Тарас повернувся за свою парту.

 — Фу, який він неприємний! — скривилась Христина.

 — Та ладно тобі, файний хлопець. Ми з ним іноді спілкуємось.

          Насправді, Лариса з усіма «іноді спілкувалась». Христина не могла згадати, чи були у дівчини друзі, або вороги. Для неї однокласники були не більше ніж ті, в кого можна списати домашку.

 — Так що? — прошепотіла Лариса, намагаючись не привертати увагу вчителя.

 — Не шифруйся, я все пам’ятаю, — Христина подумала, що навіть якби їй стерли пам’ять вона б не змогла забути ті незкінченні папери, що довелось підписати.

          Шкільний день пролетів непомітно. Пролунав дзвоник з останнього уроку і дівчата вже збирали портфелі, коли Тарас знову підійшов.

 — Може хоч проведу? А там і місце знайдеться, м?

 — Добре, — закотила очі Лариса. Побачивши здивування Христини, вона пошепки додала, — Не відчепиться..

          Дорога від школи до гуртка була найдовшою в світі. Принаймні так здалося Христині, бо Тарас увесь час говорив нісенітниці. Але Лариса не виглядала засмучено. Навпаки, радісно усміхалась і відповідала на ідіотські питання. Нарешті компанія ввійшла у двері з написом «Безкоштовні заняття з волейболу. Вихідний день: неділя». Назустріч вже бігла Анна Сергіївна.

 — Наші олімпійські чемпіонки вже тут? Мерщій переодягайтесь! — з цими словами жінка насильно заштовхала дівчат за двері.

 — Що відбувається?

 — Тихо, — прошепотіла Лариса і притулила вухо до дверей, — Слухай!

 —  Бачу, ви дуже спортивний, хлопче! Нажаль, місць немає. Якщо хочете, приходьте через дві години, у тої команди одне місце пусте. Приходьте, приходьте!

 — Як вона його! — всміхнулась Лариса, — Я ще вранці написала, що Тарас думає вступити до гуртка, тож вона приготувалась. Через дві години тут дійсно буде команда з волейболу. Хай пострибає з м’ячиком.

 — А я вже думала…

 — Що? Що я його у Чарівний світ запрошую?

 — Та... неважливо, — тільки зараз Христина помітила довге синє плаття без рукавів, що висіло посеред кімнати, — А це що?

 — Переодягайся. Думаю, твій розмір, — Лариса жбурнула плаття однокласниці. На поличці за платтям були високі ботфорти і довгі рукавички з цупкого матеріалу.

 — Моя форма, — зітхнула Лариса, — Тобто, може і не моя, але дуже схожа на ту, що я носила.

 — Ох, — Христина заплуталась у тканині, — А це не занадто? Зараз же тепло.

 — Ні, — засміялася Лариса, — Це ж шерсть лісовика, щоб легше чарувати. Форму роблять так, щоб носити і влітку.

 — А ти? Переодягатися не будеш?

 — Вчора замурзалась під час бою. Сьогодні зроблю вихідний.

 — Ай! — Христина не звикла носити довгі плаття, тому боялась щось порвати, — А рукавички обов’язкові?

 — Ну, як хочеш отримати опіки, чи висип від отруйної рослини… Хоча, на підготовці цього не буде. Гайда! Запізнюватись погано.

          Цього разу складнощів з охороною порталу не виникло, і через п’ять хвилин дівчата вже стояли у визначеному місці: біля дерев’яної будівлі, де тулилися один до одного люди в синіх одежах.

— Щасти тобі! — Лариса підморгнула подрузі і зникла за поворотом.

          Христина стояла одна посеред натовпу. Ближче до входу дорослі тримали за руку малих дітлахів. Іноді дехто виривався, починав носитися подвір’ям і дражнитися. Трохи подалі стояли підлітків, що горланили голосніше за малечу. Невеликий метелик врізався в Христину і розлетівся на кольорові шматочки.

 — Пробачте, — дівчинка з переляканими очима вклонилася Христині, — То мій метелик, я не спеціально. Не хотіла вас образити, просто повторюю домашнє завдання.

          Христина лише хитнула головою, не в силах вимовити ні слова. Вона побачила ще декількох метеликів, що літали поміж учнями. З кожним змахом крил вони змінювали колір. Раптом потилицею вона відчувала жар і швидко розвернулась, полишаючи метеликів. Хлопці позаду дико реготали, випускаючи вогонь з вух. Дівчина з зеленим волоссям штовхнула одного з них.

 — Пити полум’яні напої у громадських місцях заборонено! Це вогненебезпечно!

 — І що ти зробиш? Вчительці розкажеш?

 — Поскаржуся на вас директору!

 — Налякала, жах який! О, я тебе раніше не бачив. Ти вчишся у Хобітенка? — Христина спочатку не зрозуміла, що звертаються до неї. Хлопець повторив питання.

 — Що? Ні, напевно. Хоча, не знаю, — дівчинка спробувала доброзичливо посміхнутися хлопцю, з вух якого тепер йшов чорний дим.

 — Не запам’ятовуєш ім’я вчителів? Жи-и-иза! — хлопець розсміявся.

 — Ні, просто новенька…

 — Новенька! Ти Христина?

 — Новенька? — дівчинка з зеленим волоссям перестала палити хлопців поглядом і теж звернула увагу на дівчину, — Ти ніколи не бачила магії?

 — Дуже незручно жити без магії?