Пропозиція Елізи

          Анна Сергіївна любила волейбол. З того дня, як вона вперше перекинула м’яч через сітку, Анна закохалась у цю гру. І свою любов жінка пронесла через все життя, заснував волонтерський гурток з волейболу. Всі бажаючі мали змогу записатись.

          Анна любила своїх учнів. Вона любила таких, як Саша: талановитих, амбітних і готових підкорювати вершини спорту. І таких, як Катя: тих, хто не мав хисту, але все одно регулярно ходив на заняття.

          Але Саша і Катя не були улюбленцями Анни Сергіївни. Її улюбленці ніколи не з’являлися на заняттях. Цих учнів не цікавив волейбол, вони ніколи не брали м’яча до рук і напевно навіть не знали правил гри. Та завдяки ним мрія жінки здійснилась. Щодня ці учні проходили повз спортивного інвентаря, у кімнату за спортзалом і декілька годин не виходили з неї. Потім давали Анні Сергіївні гроші і наполягали, що грали у волейбол весь цей час.

          Можливо, те що вони робили в кімнаті незаконно? Хтозна. Анна була впевнена, що це не її справа. У фільмах, як тільки герой знаходив правду, його одразу вбивали, а жінка зовсім не хотіла бути таким героєм. Вона вирішила, що розповість все, як тільки прийде поліція. Але поліція не цікавилась волонтерським гуртком, тому Анна Сергіївна мовчала.

          От і сьогодні. Дві дівчини зайшли до спортивного залу, розмахуючи шкільними портфелями. Одна з них щось розповідала, активно жестикулюючи. Вона була з тих, хто заходив в кімнату. Її подруга нервово смикала лямку портфеля, озираючись навколо. Нарешті дівчата помітили тренерку і підійшли ближче.

 — Вона хотіла би записатися на волейбол, — та, що розповідала, підштовхнула подругу, — Тільки формально, ви знаєте.

 — Угу, — тільки і відповіла Анна Сергіївна, — Ім’я? Прізвище? Скільки років?

 — Христина, — дівчина глянула на журнал гуртка, куди рівним почерком вписали її ім’я поруч з ім’ям Лариси, — Христина Синиця. Шістнадцять.

 — Добре. Візьміть спортивну форму і проходьте.

          Христина слухняно взяла помаранчеву футболку. Зайшла до кімнати з інвентарем і нарешті наважилась запитати:

 — А навіщо мені ця футболка?

 — Прикриття, — Лариса витягнула з портфеля пакунок,  — Якщо батьки спитають, покажеш цю футболку: ось, мовляв, де я граю.

          Дівчина розвернула пакунок. В Христини перехопила подих: Лариса тримала зелене плаття, з вишитими на ньому золотими квітами, що переливалися і виблискували на сонці. Христина не могла відвести очей. Вона вже простягнула руки, коли Лариса подала голос:

 — Шкільна форма трохи скромніше. Та спершу розмова з Елізою, — Лариса вділа плаття і простягнула Христині гребінець, — Допоможеш заплести косу?

          Після декількох маніпуляцій, у дівчат таки вийшло привести зачіску Лариси до ладу. Тепер вони обидві виглядали, як Попелюшка. Тільки Лариса була Попелюшкою, що тільки прийшла на бал, а Христина — вже після дванадцяти, коли чари скінчилися.

 — Еліза у нас головна.Тобто офіційно головний Святослав, та він не з ким не спілкується. Поговорите, розкажеш все. Якщо все вийде, навчатимешся справжній магії! Хіба не круто?

          Лариса запхала шкільну форму у рюкзак і пристебнула його до поясу. Тепер він нагадував шкіряну сумку.

          Дівчина поклала руку на стіну і та тріснула, ніби яйцева шкарлупа. За стіною виднілася осяяна сонцем галявина, вкрита квітами і шовковистою ковилою. Лариса підштовхнула однокласницю, і кросівок Христини ступив у зелену траву. Озирнувшись, дівчина побачила тільки дерев’яний паркан.

          Тепер Христина стояла посеред галявини, і чотири дерев’яні вежі з величезними арбалетами цілились у неї. З-за паркану вийшли кілька людей у червоному вбрані. Вони були схожі на Фана, але з цими Лариса не була знайома.

 — Якого біса нас затримують? Я — Лариса Калиненко, моє ім’я є у списку.

 — Ви можете йти, а ось дівчина поряд не зазначена як мешканець Чарівного Світу.

 — Звісно не зазначена, вона — гість. Ця дівчина зі мною!

 — У вас має бути дозвіл, засвідчений головою поселення чи його радницею.

 — Та знаю я! Еліза тільки прийшла, коли б вона встигла засвідчити дозвіл? Ми саме до неї. Якщо бажаєте, можете піти з нами — перевірити!

 — Ми не можемо залишати портал без нагляду.

 — Тож відпустіть нас!

 — Ми не можемо відпустити потенційну шпигунку.

 — Замкнене коло! Ви ж мене добре знаєте, не можете не знати найкращу чаклунку Чарівного Світу.

 — Знаємо.

 — Я вам кажу: Христина не шпигунка!

 — Мені шкода, але без дозволу ми не маємо права впускати незнайомців.

 — Знову сваришся? — з-за паркану визирнув хлопець.

          Він був вище Лариси і старше років на п’ять. Білі кучері спадали на лоба, через що хлопець мотав головою, намагаючись їх прибрати. В руках блондин тримав жовтуватий папір, і розмахував їм, наче прапором.

 — Сандр, яка вдача! Ці дурепи не впускають нас і запевняють, що Христина шпигунка!

 — Ми не запевняли, ми припускали… — Сандр простягнув хлопцям папірець, — Добре, проходьте.

 — Ти дістав дозвіл? — Лариса здивовано глянула на друга, — Коли встиг? Еліза знає?

 — Про лісовика і дівчину, на яку він напав. Вона хоче побалакати з… Як звати?

 — Христина, — відповіла дівчина, — А вас — Сандр?

 — Тебе, — виправив блондин, — Не проти?

          Паркан опустився, пропускаючи дівчат. Тепер Христина розгледіла одежу хлопця. Блакитне пальто було розстібнуте, і вітер розвивав подоли. По краю рукавів йшла вишивка білими нитками. Під пальто білий светр: занадто тепло для кінця квітня.

— Не хвилюйся, — Лариса підбадьорливо всміхнулась, — Я теж була новенькою. Десь років чотири назад. Надибала портал. Зазвичай вони охороняються, але той був нікому не відомий.

 — Спочатку Рада Магів хотіли напоїти Зіллям-забуття і повернути, але Лариса мала не абиякі здібності.

 — Тож мені дозволили навчатись, під приводом секції з волейболу. А потім почалась війна з лісовиками, і я стала на захист поселення разом з іншими чаклунами.