Глава п'ята. Пастка

Звіривши адресу, я озирнувся: у провулку не було нікого, крім нас з Руною. Приклавши свій КПК до магнітного замка, я розблокував двері у таємно штаб-квартиру СЗРУ. 

 — Яка зустріч, Лейтенанте! — на порозі сидів Крейзі, тримаючи на колінах пістолет кулемет. — Коли ти встиг знайти собі дівчину?

— Що це за хрін? — різко спитала Руна, поки я закривав двері на засуви, які дублювали магнітний замок. 

— Руна, це майор Крейзі, Крейзі, це Руна. 

 — Приємно познайомитись, міледі. — Крейзі підвівся зі стільця і галантно вклонився. — Ласкаво просимо у штаб-квартиру СЗРУ. Нажаль, ми тут нелегально. Тому як бачи довелось розташуватись у нетрях. 

 Пропустивши балаканину Крейзі крізь вуха, я попрямував вглиб штаб-квартири, увійшовши в кімнату обвішану моніторами, на яких було виведено зображення з камер спостереження. 

 — Ти здійняв галас. — голос майора раптом став суворим. — Поліція очепила три квартали, розшукуючи двох підозрюваних у стрілянині. Я вже мовчу про те, що ти дозволив себе викрити якомусь дівчиську...

 — Я все чую!

 — Пробачте, міледі. — Крейзі переключився на Руну. — Я жодним чином не хотів вас образити! Але сам факт вашої присутності на цьому об'єкті ставить під сумнів компетентність нашого лейтенанта.

  — Я завжди казав, що не підходжу для цієї роботи. 

 — Те що ти кажеш, і те, що ти думаєш суттєво відрізняється. Ти ж мріяв втекти звідти, чи не так? 

 Схопивши Креїзі за комір, я притиснув його до стіни: 

 — Та що ти знаєш про мене?!

 — Та годі. — спокійно відповів Крейзі, ігноруючи мій акт агресії. — Я провів на передовій три роки, і знаю про що я кажу. Яким би віданним ти не був, але ти мрієш втекти звідти вже після першого місяцю на фронті. 

— Перепрошою. — раптом втрутилась у нашу розмову Руна. — Але про що ви розмовляєте?

 Згадавши, що ми не одні, я взяв себе в руки і відпустив Крейзі. 

— Оскільки твою особистостість викрито, тебе буде переведено до групи Файтера. До речі, що ти планував робити з цим дівчам?

 — Її батьки нащадки українських біженців. 

 — І що? Вона виросла в Брюсселі. 

 — Звідки ви?! — підстрибнула Руна, явно здивована знаннями Крейзі. Помітивши її погляд, він посміхнувся:

— Така вже в мене робота, міледі. Хоча, більшу частину інформації я дізнався від пана лейтенанта. Але це не відповідає на питання, що мені робити з вами. 

 — До чого ви хилете? — обережно спитала Руна. — Ви ж не збираєтесь...

 — У жодному разі. — заспокоїв її Крейзі. — У мене є більш гуманні методи змусити вас мовчати. Але у будь якому разі буде краще, якщо мені не доведеться вас змушувати. Як на рахунок співпраці?

 — Що саме вас цікавить? 

 — Інформація про ПВК та окремих контракторів, які працюють в сорок третьому полісі. Кількість, озброєння, умови контрактів та все що з ними пов'язано. 

 — Що буде, якщо я відмовлюсь?

 — Ваш батько, якщо не помиляюсь, шериф сорок третього поліса? Гадаю, ми зможемо отримати інформацію і від нього. Але тоді моя довіра до вас буде підірвана. Ви не подумайте, я не намагаюсь вас залякати!

— Ближче до суті.

 — Тебе вб'ють.  або використають як заручника. — пожартував я, але схоже Рунатне зацінила жарт.  

 — Не слухайте цього головоріза. — знову заговорив Крейзі. — Ми не терористи і не займаємось чимось подібним. Але ж дружні стосунки у будь якому разі краще, чи не так?

 — Добре, я згодна. — здалась Руна. — Але за умови, якщо ви відповісте на мої питання. 

 — Дивлячись, які саме питання цікавлять вас, міледі. Я не можу розголошувати таємну інформацію. 

 — Мене цікавить минуле Лейта. 

  Почувши питання Руни, я поперхнувся. Побачивши мою реакцію, Крейзі посміхнувся: 

 — Що саме вас цікавить? 

 — Все. Хто він, звідки, чим займався. 

 — Чому б вам не спитати в самого Лейта?

 — Він брехатиме. 

 — Лейт. — повернувся до мене Крейзі. — Можеш почекати нас у іншій кімнаті?

 — З якого дива?

 — Бо це наказ.

Зітхнувши, я підвівся зі стільця і попрямував до однієї з вільних кімнат. Закривши двері, я впав на ліжко. Слова Крейзі ніяк не йшли з голови. Чи справді я мріяв втекти звідти? Якщо подумати, то частково він правий. Тривале перебування на передовій ламає будь кого. Втім, мені до певного моменту здавалось що я був створений для неї. 

 КПК опинився в мене в руках. У спробі хоч якось відволіктись від спогадів, я запустив відеогру. 

 — Лейт народився під землею. — розпочав майор Крейзі, коли Лейт пішов до своєї кімнати. — Власне, як і всі ми. Зростав під штучним сонцем, батькі хворі на рак... Досить поширена історія для тих, хто народився після ядерних ударів по великим містам. 

 — Батько казав, що вціліли лише ті українці, що в момент удару знаходились за кордоном. 

 — Він помиляється. Так, це були важкі часи. Втім, виявилось, що в Україні найглибше в світі метро. А завдяки величезній кількості загиблих, нам вдалось відтермінувати голод. Запасів харчів вистачило до моменту, коли вцілівші знайшли спосіб вирощувати їжу під землею. 

 — Але якщо Україна вижила... Чому ви приховуєте це?

 — Ми приховуєм? — Крейзі підняв праву бров. — Коли росія завдала масований ядерний удар, решта світу відмовилась від нас. Щоб не було ескалації. А щоб деяких громадян не мучило сумління, було оголошено що Україна знищена. Згодом була створена Конфедерація, яка проголосила за мету освоєння космосу, і за Україну забули. 

 — Тобто вас принести в жертву?

 — Саме так. Але всупереч пропоганді Конфедерації, уряд, армія, та головне — нація... Продовжили існувати. Війна продовжилась. Через три роки після ядерного удару, Україна завдала удару у відповідь, атакувавши російські АЕС, а також сховища ядерної зброї. А згодом, коли рівень радіації спав, боєзіткнення двох армій відновились. 

Скрипнули двері: хтось увійшов в мою кімнату. На зміну сонливості прийшов приплив адреналіну: рука хлопнула по місцю, де зазвичай мала знаходитись кобура з пістолетом.