Глава четверта. Шпигун і розвідник

Мегаполіс. Перше слово, яке спадає на думку коли треба описати перший поліс. 

На вокзалі нас одразу зустріли співробітники поліції. Перевіривши мою ліцензію контрактора та посвідчення помічниці Руни нас пропустили далі. 

 — Де ти плануєш зустрітись з Германом?

 — Є одне місце. Але я піду одна. — раптом заявила Руна. — Ти ж почекаєш мене, правда?

 — Ти впевнена? — я поклав руку на плече Руни. — Це може бути небезпечно. 

 — Хвилюєшся за мене?  

 — Це моя робота. — я відвернувся. — Але роби як знаєш. Хочеш поговорити з Германом на одинці, не заважитиму. Тим паче я не проти прогулятись крамницями першого поліса!

 — Тільки не заблукай!

Розвернувшись на сто вісімдесят градусів, я попрямував в крамницю з туристичним спорядженням. 

Впевнившись, що Лейт пішов, Руна набрала номер Германа:

 — Так, я в першому полісі. Треба зустрітись. Там де і завжди...

 Поруч загальмувала автівка: 

 — Радий тебе бачити, Руна. — Герман однієї рукою утримував слухавку, а іншою кермо. — Сідай. 

 — Нова машина? — Руна сіла в автівку. — Ти міняєш їх як перчатки. 

 — Range Rover Sport Max. — посміхнувся Герман, натискаючи педаль газу. — Можу собі дозволити. 

 — І це на зарплатню держслужбовця?

— Є певні хитрощі. То про що ти хотіла поговорити?

 — Коли я погодилась допомогати тобі виявляти контрабандистів, я думала що працюю за запитом інтерполу. Але якби це був інтерпол, то запит надійшов би не до мене, а до шерифа. І вже явно не через тебе. 

 — До чого ти хилиш? — Герман скерував автівку у темний провулок. 

 — Ця автівка. Ти купив її не за зарплатню аналітика інтерпола? 

 — Схоже, ті фанатики таки промили тобі мізки. — Герман заїхав у підземний паркінг. — Що ж, це стало зрозуміло, коли ти приїхала сюди щоб зустрітись зі мною віч на віч, а не зателефонувала. Тож, ти підозрюєш мене?

 — Так. 

 — Руна-Руна... — зітхнув Герман, і припаркував автівку. — Я іноді не можу зрозуміти. Ти або геній, або дурепа. Ти мене викрила. Але твоя помилка в тому, що ти знову одна. 

 Не звідки з'явились найманці, які різко відчинили двері та виволокли Руну із машини. Поки Руна відчайдушно намагалась вирватись, Герман спокійно вийшов із машини. 

 — Знаєш, чому я обрав тебе у якості свого пішака? Бо тільки ти здатна самотужки полізти в лігво до контрабандистів. Це значно спрощує твою ліквідацію.

 — Покидьок! — найманці врешті решт скрутили Руну. — Чому?!

 — Гроші. Мені запропонували гарні гроші за інформацією про фанатиків. 

 — Яких в біса фанатиків?

 — Ви ж наче вже зустрічались. Пам'ятаєш, я просив тебе перевірити сховок контрабандистів?

 — Це були не контрабандисти!

 — Правильно. Особисто я називаю їх фанатиками. Дурні, які не зрозуміли що війна вже закінчилась. Обшукайте її!

— Приберіть руки!

Попри легкий спротив Руни, найманці все ж вилучили в неї револьвер та телефон. 

 — Пане! — раптом заговорив один із найманців, тримаючи в руках невеличкий пристрій розміром з таблетку. — В неї жучок! 

 — Дідько! — вилаявся Герман. — Це було неочікувано. Гарний хід, Руна. Але нажаль для тебе, останній. Кінчайте її!

 Один ж найманців взяв в руки пістолет і приставив його до скроні Руни. Стиснувшись, вона закрила очі. В наступну мить пролунав постріл. 

З вікна крамниці я спостерігав, як Руна сідає в автівку і їде. Озирнувшись, я швидко дістав КПК та увійшов на прихований простір. Чудово! Жучок, який я причепив їй за комір працював. 

Вибігши на вулицю, я взяв на прокат електросамокат і помчав слід за Руною. На мить зупинившись, жучок зник з мапи на КПК: схоже, вони заїхали у підвал.

 Підвал виявився підземним паркінгом. Загальмувавши у потрібному місці, я залишив електросамокт, сховав КПК і рванув до шлагбаума, 

Десь з глибини приміщення модна було почути крики та звуки боротьби. Я прискорив крок.

 —...гарний хід, Руна. Але нажаль для тебе, останній. Кінчайте її!

 Один з найманців приставив до її скроні пістолет. 

Вихопивши пістолет, я ліквідував загрозу пострілом в голову. Пауза. Ще один найманець біля Руни та незнайомець, ймовірно Герман, замерли з піднятими руками. 

Руна здивовано відкрила очі: найманець, що щойно погрожував їй пістолетом лежав на бетоні. Інший найманець та Герман стояли з піднятими руками. Прослідкувавши за їх поглядом, Руна побачила мене: в неї відпала щелепа.

 — Як?!

Різко вскинувши пістолет, я прострелив Герману руку перш ніж він витягнув пістолет. Наступна куля пробила голову найманцю, що стояв біля Руни. 

 — Ти ціла? — тримаючи Германа на прицілі, я підійшов до Руни. — Молодець. Ти добре впоралась.

 — Як ти... Я ж казала тобі...

 — Пам'ятаєш, я поклав руку тобі на плече? Тоді я причепив тобі жучка за комір. 

 — Хто ти такий? — крізь біль прошипів Герман. — Що тобі треба? Як ти потрапив... Хто тебе пропустив?!

Пересвідчившись що з Руною все добре, я опинився біля Германа:

 — Бонжур, месьє. Я так розумію, ви Герман? Я Лейт. Приємно познайомитись. 

 — Навзаєм... 

 — Усе хотів дізнатися, на кого ти працюєш. Але побачивши твоїх найманців все стало на свої місця. Отже ти продаєш інформація росіянам?

 — Звідки ти... Стривай, тільки не кажи що ти один із цих сраних фанатиків?!

 — Питання тут задаю я. 

 — Що це значить? — не обертаючись, я знав що Руна тримає мене на прицілі револьвера. — Про яких фанатиків іде мова?

 — Галки не маю. — відповів я, тримаючи пістолет біля скроні Германа. — І опусти будь ласка револьвер. 

 — Тоді в каньйоні, коли нас взяли в полон... Як звали їх ватажка?

 — Файтер. — машинально відповів я. 

 — Але він не казав свого імені. 

Я замер, зрозумівши що мене викрили. А Руна, зрозумівши що має рацію, продовжила свій монолог:

 — Я все думала, чому вони так просто відпустили нас. Чому ти так наполягав навідати Германа. Тепер все стало на свої місця. Як давно ти працюєш на терористів?