Глава друга. Контрактор і найманці

— Марсіаній. Мінерал який за своїми властивостями перевершує уран і плутоній. Його можна використовувати як паливо для АЕС, так і як сировину для зброї. Не дарма його назвали на честь римського бога війни. 

 Я краєм вуха слухав лекцію, час від часу роблячи записи у блокноті.

 — То що ви від мене хочете?

 — Конфедерація єдина лише на словах. Всередині домі триває холодна війна, і зараз провідні наддержави намагаються встановити контроль над родовищами цього мінералу. Ти вирушаєш у сорок третій поліс, де нещодавно виявили величезні поклади марсіанію...

 Я прокинувся у лікарні, підключений до купи трубок. Сівши, я почав відключати їх від себе. 

 — Ви прокинулись? — у палату увійшла медсестра і допомогла мені відключитись від апарату. — Пульс в нормі, стан стабільний. Вас поранили, але куля не зачепила життєво важливих органів. Я к ваше самопочуття?

 — Чудово. — брякнув я. — Таке враження, ніби у мене стріляли. 

Медсестра приснула. 

 — А ви ще той ковбой! Це правда, що це ви здолали терористів...

 Двері відчинились, і всередину увійшов незнайомець у поліцейській формі. 

 — Він в нормі?

 — Так. 

 — Чудово. Тоді ви б не могли залишити нас?

 Дочекавшись поки медсестра вийде, шериф підійшов до мене. 

 — Я Віктор Соколенко, шериф сорок третього поліса. 

Почувши прізвище, я напружився. Явно українське, що вже крайня рідкість для Конференції. Хоча якщо подумати, Руна теж казала що її батьки нащадки українських біженців. 

— Лейт Огамі.  

— Зі слів Руни, ти героїчно знешкодив майже всіх терористів і врятував заручників. 

 — Що за дурниці. Я лише допомогав помічниці Шерифа. До речі, як вона?

 — Два кульових. Нічого серйозного, через пару тижнів буде як новенька. Як ви познайомились?

 — Випадково. У потязі. 

 — Я не вірю у випадковості. У будь якому разі дякую що врятував мою доньку. 

 — Вашу доньку?

 — Так. — Шериф підтвердив мої здогади. — Руна моя донька. 

 — Пішла по стопах батька?

 — Так. Гадки не маю що вона знайшла в цьому, але це її вибір. 

 Я мовчки кивнув, і раптом виявив що на мені лише халатик. 

 — Перепрошою, а де мої речі? 

 — Твій одяг був у крові, тому його викинули. Я позичу тобі свій. — Шериф поклав на ліжко пакет. — І ще, я так розумію це твій телефон? Знайшли у їх ватажка. 

 Шериф протягнув мені мій КПК. Побачивши свій гаджет, я одразу забув де я знаходжусь і сам того не помітивши запустив відеогру. 

 — Г-кхм. — нагадав про себе шериф. — Але я прийшов не тільки для цього. Я поговорив з Руною і переглянув записи. Лейт Огамі, ви служили армії чи інших силових формуваннях?

 — Не розумію про що ви. 

 — Навички, які ви продемонстрували під час цих подій були вражаючими. Вам вдалось запобігти десяткам смертей. Але виникає питання, де ви цьому навчились?

 — А, ви про це? — з "полегшенням" зітхнув я. — Це все страйкбол та Call of Duty. І мабуть ще Glory to the Heroes, там теж крута бойовика та екшен, хоча і популярність дещо менша. 

 — Отже ви стверджуєте, що здолати терористів вам допомогли відеоігри та страйкбол?

 — Саме так, пане шериф. 

 — Цікаво. — шериф явно мені не поірив. — Пане Лейт, ви вже визначились з місцем роботи?

 — Ще ні. Власне, я розмістив резюме на онлайн платформах, але ще ніхто не зацікавився.

 — Я можу запропонувати вам роботу у мене у відділку?

 — Роботу, чи службу? — нахмурився я. 

 — Роботу. Для служби вам треба пройти школу шерифа або інший навчальний центр. Я ж пропоную вам роботу у якості контрактора. Знаєте, сорок третій поліс не дуже спокійне місце. Час від часу трапляються інцеденти на кшталт того, що трапилось на вокзалі. Мілітаризація колоній обмежена, а сил поліції недостатньо. Тому згідно законодавства конфедерації нам дозволено наймати приватні військові компанії та окремих контракторів для спефічних завдань. То як? 

 Я задумався. В голові одразу з'явились слова знайомого: "тримай підозрілих ближче до себе". Певно, шериф зараз намагається тримати мене ьіл себе. Чи може це все просто збіг і шерифу дійсно потрібна додаткова вогнева міць? А може все і одразу? Звісно, можна було б набрехати що не хочу ризикувати життям та вбивати собі подібних, але після того як я поклав з десяток терористів це звучатиме дивно. 

 — Мені треба подумати. 

 — Звісно, я завітаю до тебе ще завтра. 

Дочекавшись, коли шериф вийде, я взяв до рук КПК і заблокував його. Тоді знову включив: на екрані з'явилась вікно для паролю. Ввівши спеціальну комбінацію, я увійшов у прихований простір. Увійщовши у книгу контактів, я набрав номер. 

 — Кодове ім'я Лейт. Так. Так. Я на місці. Мені запропонували роботу контрактом. Шериф. Зрозумів. Так. Кінець зв'язку. 

Завершивши телефонний дзвінок, я вийшов з прихованого простору і погрузився у світ Glory to the Heroes Mobile. 

Усі люди різні. Комусь щоб відпочити після стресових ситуацій треба зібратися веселою компанією десь в нічному клубі. А комусь як мені, щоб відпочити достатньо лише забитись у темний куток де тебе ніхто не знайде. Тому коли у мою палату увійшла Руна я подумки вилаявся. 

 — Лейт? Можна до тебе?

 — Якщо я скажу ні, ти підеш?

 — Злюка. 

Зітхнувши,я відклав КПК в бік. 

— Чого тобі?

— Хотіла подякувати. Все ж ти врятував мене і всіх інших...

 — Я лише допомогав тобі.

 — Але це не так! Якби не ти...

 — Отже, ти тут щоб подякувати?

 — Так. 

 — Тоді дозволь попросити тебе про послугу. Нехай те що ти бачила, залишаться нашим секретом. 

 — Але батько хотів подати тебе до нагородження!

 — До речі, щодо твого батька. Скажи йому, що я згоден. За умови що мою участь у цьому інциденті приховають. 

Лікування тривало близько тижня. Звісно пістолетна  куля не найгірше, що може трапитись з людиною, але іноді краще перестрахуватися.

Зібравши свої пожитки у невеликий наплічник, я вийшов з лікарні. Назовні на мене вже чекав поліцейський пікап, за кермом якого сидів шериф.