Глава перша. Лейт Огамі

 Колись після третьої світової, вцілівші після ядерної війни країни об'єднались та утворили Конфедерацію, яка з часом почала колонізацію космосу. Першим під приціл потрапив супутник Сатурна, який був придатним для людського життя. Тож не пройшло і століття, як його вкрили численні поліси та колонії, з'єднані між собою залізницею. 

 — Перепрошую! — двері купе відчинилися і всередину зайшла дівчина. — Тринадцяте місце знаходиться тут?

 — Угу. — кивнув я, не відриваючись від екрану КПК. затягнувши величезну валізу на колесиках, дівчина закрила двері. 

 — Мене звати Руна. — представилась моя попутниця. — Прямую до сорок третього поліса.

 — Лейт. — коротко відповів я, продовжуючи грати у відеогру. 

 — Цікаве ім'я. — відповіла Руна. — Ніколи не чула такого. Звідки ти?

 — А це має значення? 

 — Який непривітний. Я народилась у Бельгії, але мої батьки були нащадками українських біженців.

 — Дуже цікава інформація. 

 — Ага. — Руна пропустила мій сарказм повз себе. — До речі, а куди прямуєш ти?

 — Сорок третій поліс. — неохоче відповів я. — Чув, там почалось будівництво і треба багато робочих рук. 

 — Я чула, що після того як там виявили Марсіній, уряд розпорядився там побудувати завод та нагнав туди купу військових. До речі, я нова помічниця шерифа!

 — Угу. — я не відривався від екрану КПК, намагаючись проаналізувати ситуацію: якось забагато збігів. Сіла у купе до мене, їде до того ж полісу що і я, працює в уряді. До того ж, підозріло балакуча!

Я на мить відірвав погляд від КПК: дівчина була гарна. До того ж, так вільно розмовляє зі мною... Мимоволі в голову полізли брудні думки, але я швидко відігнав їх. Якщо людина протилежної статі розмовляє з вами, це ще не означає, що ця людина вам хоча б симпатизує. Можливо це просто ввічливість. Остаточно відігнавши хтиві думки, я знов зосередився на екрані КПК. 

Попри те, що поліси розділяли між собою сотні кілометрів, потяги долали їх за лічені години. Тож невдовзі ми дістались вокзалу.

 — Що ж, на цьому наші шляхи розходяться. — сказала Руна, коли ми зайшли у будівлю вокзалу. — Було приємно познайомитись!

Раптом пролунав вибух. Перш ніж нас накрило уламками, я жбурнув Руну на підлогу і впав поруч, закривши голову руками: над головою пролетіло розбите скло. Підвівшись, я озирнувся: довколо лунали постріли та крики поранених.

 — Увага! — тримаючи в одній руці рупор, а в іншій руці пістолет-кулемет на центр вокзалу вийшов чоловік у балаклаві. — Усі на підлогу. Від цього моменту ви наші заручники!

 Почувши слова терориста я слухняно упав на підлогу. Цей теракт мене не стосується, тож можна довірити ситуацію правоохоронцям.

Тим часом озброєні переважно пістолет-кулеметами терористи зганяли заручників в купу, а деякі навіть обклеювали їх вибухівкою. 

 — Чого ви добиваєтесь? — вигукнула Руна, коли черга дійшла до нас. 

 — Справедливості, юна леді. — терорист замотував мої руки скотчем. Дякую, що хоч не заспиною: схоже моя "перелякана" мармиза не виглядала загрозливою. — Конфедерація не така чарівна, як вам здається. 

 Мої вуха боляче різанув акцент терориста: я напружився, але схоже це лишилося без уваги. 

Раптом Руга зробила те чого не варто було робити в цій ситуації. Коли "черга" дійшла до неї, вона раптом відштовхнула терориста від себе та зарядила йому ногою в пах. Терорист зігнувся, і якби він був один я б опладував стоячи. Але стоявший позаду нас терорист просто огрів Руну прикладом, від чого вона впала, а тоді її скрутили ще двоє. 

 — Яка смілива! 

 — Обшукайте її! 

 — Приберіть від мене руки! — Руна намагалась чинити опір, але нічого не могла вдіяти. — Покидьки!

 — Ти диви! — терорист витягнув з під одягу Руни жетон помічниці Шерифа та револьвер. — Та це ж легаві!

 Його погляд недобре сковзнув на мене: якщо до цього я в їх очах був "переляканим сусликом", то тепер на мене дивились так, наче я шериф. 

 — Обшукай і його. 

 Я подумки вилаявся, але опір не чинив. Обшмонавши мої кишені, терорист вилучив мій КПК та складений ніж. 

 — Розблокуй! — терорист протягнув мені КПК, вимагаючи щоб я ввів пароль. Зітхнувши, я зв'язаними руками ввів потрібну комбінацію. 

Отримавши доступ до мого КПК, терорист почав ритись у вкладках та застосунках, прискіпливо перевіряти месенджери.

 — Що там?

 — Нічого. 

 — Він цивільний? Заберіть звідси дівку, а його до решти. 

Так, а це погано. З таким успіхом ніхто не зможе гарантувати життя Руни. Але яким чином це має мене обходити? Вона правоохоронець, я цивільний. Майже незнайомі, якщо не враховувати розмову в потязі. Очевидно, що краще, що я можу зробити, це не втручатись. 

 — Я чув, що одна з федерацій шукає привід посилити військову присутність у сорок третьому полісі. — я сказав так, щоб це почув лише терорист. — Но это лишь слухи. 

Почувши російську терористи грубо схопили і потягнули мене вслід за Руною, помітно нервуючи. Схоже, мої здогади не сильно відрізнялись від істини. 

Затягнувши нас у якусь комору, вони примотали нас скотчем до стільців. 

 — Кто ти? — їх ватажок приставив пістолет до моєї скроні. 

 — Не розумію про що ти...

 Над моїм вухом пролунав постріл: на мить я трохи оглох. Люб'язно почекавши поки я оговтаюсь від пострілу над вухом, терорист приставив тепельньке дуло пістолета назад до моєї скроні. 

 — Спитаю ще раз, хто ти?

Погано. Зараз на мені забагато скотчу щоб щось зробити, та й пересічна людина не здатна впоратись з двома озброєними терористами. 

 — Лейт Огамі, громадянин Північної Македонії. Але ви це і самі могли побачити з паспорту. 

 — О да, в Македонии ж каждий второй Лейт Огами!

 — Я змінив ім'я коли став повнолітнім. Пробачте, але зараз в мене при собі нема документа який підтверджує зміну ім'я...

 — Та мне похер на твоё имя! Я спросил кто ти, а не как тебе зовут! 

 — Не розумію про що ви! Я звичайний...