Розділ 37: Нижні тунелі

Рейна засміялася тихо, майже беззвучно, і Аріан одразу ж стурбовано повернувся до неї. Нижні тунелі. Вона наївно думала, що це слово більше ніколи не зможе зробити їй боляче, але жорстоко помилялася. Підземне святилище Північного тракту повністю замовкло після слів Першого хранителя, проте ця тиша не була порожньою — у ній рівно, повільно й живо билося очищене Серце Межі.

Але тепер десь значно глибше, під власними ребрами, Рейна відчувала нову, лякаючу відповідь. Слабку й невпевнену, наче щось прадавнє в її крові нарешті прокинулося, розплющило очі й тепер завмерло в очікуванні, чи назвуть його справжнє ім’я. Сьоме Серце існувало. І воно ховалося не глибоко під землею, не в занедбаному храмі й не в розколотому камені. Воно билося всередині неї.

— Рейно.

— Ні, все чудово, — сказала вона. — Просто виявилося, що я не тільки замок, Хранителька, болотяна відьма й головний біль для лордів. Я ще й ходяче стародавнє серце межі. Дуже зручно. Можна додати до біографії.

Погляд Міри був настільки сповнений жалю, що Рейні закортіло забарикадуватися від нього під іще товщим шаром уїдливого сарказму. Севера хоч і зблідла, проте стояла біля стіни непохитно й зібрано. Навіть Каел, відволікаючись від зв’язаних культистів Ока Першого Світанку, дивився на неї зі схвильованістю, яка дратувала й ранила сильніше за відкриту ворожість. На цьому тлі єдиним, хто не виявляв жодної жалості, залишався Перший хранитель — і за таку холодну безпристрасність Рейна була йому навіть вдячна.

— У Нижніх тунелях, — повторила Рейна. — Там, де Еліара сховала моє справжнє ім’я.

Хранитель кивнув.

— Так.

— А чому вона не могла просто написати мені лист? “Люба доню, коли в тобі почне бити давнє Серце, сходи в найжахливіше місце свого минулого, там під каменем лежить твоє справжнє ім’я. З любов’ю, мама”.

Аріан тихо сказав:

— Можливо, не встигла.

Ця правда була надто болючою, і Рейна замовкла. Вона розуміла, що Еліара, яка вмирала заради порятунку дитини, міста й майбутнього, не мала часу на м’які слова чи довгі роз'яснення. Але це не рятувало від гніву. Рейні кортіло злитися на неї, на Маґду й на всіх Морвейнів, які обожнювали закопувати свої таємниці так глибоко, що знайти їх вдавалося лише на згарищі чергової катастрофи.

— Чому справжнє ім’я важливе? — спитав Аріан у хранителя.

— Ім’я — це згода між сутністю та світом, — відповів той. — Те, як світ знає тебе. Звичайне ім’я дають люди. Справжнє — дає межа, кров або давня клятва.

Рейна скривилася.

— Дуже мило. І небезпечно.

— Так.

— Якщо Сайрен знайде його?

— Він зможе покликати сьоме Серце в тобі. Не повністю керувати, але розбудити силою.

Аріан напружився.

— Що станеться з Рейною?

Хранитель мовчав. Рейна одразу підняла руку, вимагаючи припинити гру в таємниці.

— Ні. Я забороняю цю паузу.

Хранитель подивився на неї.

— Вона може втратити себе серед того, що спить у її крові.

Міра тихо прошепотіла:

— Тобто стати Серцем?

— Або дозволити Серцю стати нею.

Повітря навколо вмить стало важким і густим, і Аріан із силою стиснув руків’я меча — так, що його кісточки помітно побіліли.

— Ми не дозволимо.

Хранитель перевів погляд на нього.

— Не мечем.

— Я вже зрозумів, що не все вирішується мечем.

Рейна глянула на нього.

— Ого. Запишіть хтось. Історичний розвиток дракона.

Міра майже всміхнулася, відчуваючи, як спадає напруга, і навіть Каел полегшено видихнув тихіше, поки Аріан продовжував дивитися тільки на Рейну, не зводячи з неї пильного погляду.

— Але я все одно стоятиму поруч.

Вона відчула, як щось у грудях болісно потепліло.

— Знаю.

І цього разу це слово було не спробою захиститися від світу, а чистим виявом довіри. Зауваживши цю зміну в її голосі, Севера мовчки підійшла ближче.

— Нам треба негайно повертатися в Олінтіум. Якщо запис у Нижніх тунелях, Сайрен може теж здогадатися.

Рейна глянула на хранителя.

— Він знає?

— Не повністю. Але він знає, що сьоме Серце в крові Морвейн. Йому потрібне ім’я. Він шукатиме всі місця, де Еліара могла залишити слід.

Каел похмуро сказав:

— Нижні тунелі будуть очевидним місцем для того, хто знає історію пожежі.

Рейна стиснула сумку Маґди на плечі.

— Тоді їдемо.

Аріан кивнув.

— Зараз.

Міра раптом небезпечно похитнулася, втрачаючи рівновагу, але Севера зреагувала миттєво й устигла надійно підтримати її за плечі.

— Міро?

— Я в порядку, — прошепотіла вона, хоча виглядала зовсім не в порядку. — Просто… відлуння.

Рейна підійшла до неї.

— Яке?

Міра заплющила очі.

— Нижні тунелі… там не тільки запис. Там хтось чекає.

— Сайрен?

— Не знаю.

Вона розплющила очі, у яких мерехтіло срібло.

— Але він знає ім’я Маґди.

Рейна похолола.

— Що?

Хранитель повернувся до Серця.

— Якщо він не може одразу знайти твоє справжнє ім’я, він шукатиме тих, хто був поруч у ніч, коли тобі його дали.

Аріан тихо сказав:

— Маґда.

Рейна вже рухалася до виходу.

— Тепер точно їдемо.

Дорога назад була швидшою, або просто страшнішою.

Карета мчала Північним трактом, вартові їхали по боках, Каел безперервно передавав накази через кристал зв’язку, намагаючись попередити палац. Але зв’язок рвався. Після пробудження Серця магічне повітря стало нестабільним, і кристал світився ривками.

— Ще раз, — сказав Каел іззовні, тримаючи кристал біля губ. — Передати в палац: посилити охорону Маґди. Нікого не впускати. Живі руни на двері. Повторюю…

Кристал згас, і зовні крізь гуркіт коліс долинало, як Каел брудно вилаявся. Усередині карети панувала напружена тиша: Міра судомно стискала книгу, час від часу поспіхом записуючи уривки слів, які досі чула з навколишніх відлунь. Севера мовчала, але її пальці не відривалися від висіченої руни захисту. Аріан сидів поруч із Рейною — так близько, що їхні плечі м'яко торкалися при кожному крутому повороті карети. Раніше вона б обов’язково відсунулася, демонструючи свою незалежність, але тепер залишилася на місці.