Розділ 34: Північний тракт

На світанку палац удавав, що спить. У коридорах тьмяно горіли ліхтарі, за вікнами сіріло небо, а з віддалених покоїв долинав тихий спір цілителя з Маґдою, в якому той очевидно програвав.

— Я сказала, що піду сама!
— Пані Маґдо, вам не можна вставати.
— Мені багато чого не можна. Де список? Я хочу дописати туди ваше ім’я.

Рейна зупинилася біля дверей і глибоко вдихнула.

— Можливо, якщо пройти тихо, вона нас не почує.

Аріан, що стояв поруч у темному дорожньому плащі, подивився на неї.

— Ти справді в це віриш?

Двері різко відчинилися.

Маґда сиділа в кріслі, загорнута в плед, із таким виглядом, ніби сам плед був її особистим ворогом. Біля неї стояв блідий цілитель з чашкою трав’яного настою.

— Навіть не думайте втекти без мене, — сказала вона.

Рейна примружилася.

— Ти не їдеш.

— Я знаю.

— Тоді навіщо ця фраза?

— Щоб ти відчула провину.

— Не спрацювало.

— Брешеш погано.

Аріан мудро мовчав, ловлячи на собі пильний погляд Маґди.

— Ваша Блискучість, стежте за нею.

— Маґдо, — обурилася Рейна, — я стою тут.

— Саме тому й кажу при тобі. Щоб не було сюрпризів.

Аріан серйозно кивнув.

— Стежитиму.

— Ти теж нестерпний, — сказала Рейна.

— Вчуся.

Маґда задоволено хмикнула, потім простягнула Рейні шкіряну сумку.

— Тут усе, що потрібно.

Рейна взяла її й одразу відчула вагу.

— Тут цегла?

— Майже. Мазі, порошки, нитки, сушена м’ята, полин, срібна кропива, жаб’яча кістка, два амулети проти чужих голосів і маленький ніж.

— У мене є кинджал.

— Цей для тих випадків, коли кинджал заберуть.

Рейна розкрила сумку й побачила акуратно загорнуте лезо.

— Маґдо.

— Що?

— Ти поклала ніж у пакет із печивом.

— Ніхто не шукає ніж у печиві.

Аріан тихо сказав:

— Це логічно.

Рейна повільно повернулася до нього.

— Не підтримуй її.

Маґда підняла палець.

— І головне. Якщо зустрінеш того, хто назве себе першим хранителем, не вір.

Рейна посерйознішала.

— Ти знаєш, хто це?

Коли стара відвела погляд, стало зрозуміло: це поганий знак.

— Маґдо.

— Я знаю легенду. Не людину.

— Розповідай.

Маґда облизала пересохлі губи.

— Перший хранитель — це той, хто нібито стояв біля Серця Межі ще до Морвейнів і Торнів. До семи замків. До Імперії. У старих казках він не людина, а пам’ять першої клятви між світом і тим, що було за ним.

Рейна насупилася.

— Пам’ять може ходити й називати себе хранителем?

— Якщо її довго годувати вірою, кров’ю й страхом — може багато чого.

Аріан запитав:

— Він ворог?

— Не знаю, — чесно сказала Маґда. — Але Еліара попередила не довіряти. Отже, слухайте її.

У кишені Рейна стискала чорний камінь із зеленою лінією. Безсонна ніч минула під знаком материнського попередження: «Не довіряй тому, хто назве себе першим хранителем». Ще одна загадка з того світу — сімейне спілкування Морвейнів тримало марку. Іронічні думки обірвалися, коли Маґда раптом схопила її за руку.

— І ще.

Рейна глянула на неї.

— Що?

— Якщо Серце говоритиме твоїм голосом, його голосом, моїм голосом чи голосом Еліари — не відповідай одразу.

— А якщо треба буде відповісти?

— Тоді відповідай своїми словами. Не тими, які воно хоче почути.

Рейна кивнула.

— Добре.

Маґда міцніше стиснула її руку.

— Повертайся.

— Я завжди повертаюся.

— Ні. Ти часто виживаєш. Це не те саме.

Коли Рейна замовкла, Аріан вперше за весь час не спробував втрутитися, заспокоїти чи бодай чимось заповнити тишу. У цій мовчанці Рейна схилилася до Маґди й обережно, намагаючись не зачепити поранення, обійняла її.

— Я повернуся, — сказала вона тихо. — Саме повернуся.

Маґда на мить заплющила очі.

— От і добре. А тепер іди, поки я не передумала й не полізла в карету.

Рейна відступила.

— Ти нестерпна.

— Це спадкове. У тебе від мене.

— Я не твоя кров.

Маґда всміхнулася.

— Дурна дівчинко. Найважливіше не завжди в крові.

Рейна промовчала, розуміючи, що зараз не час для жартів. На світанку загін вирушив у дорогу. Вони йшли невеликими силами, аби не привертати уваги, але мали достатню потужність для захисту: Рейна, Аріан, Міра, Севера, Каел та шестеро вартових трохи позаду. Юліана Севера категорично залишила в палаці для свідчень проти Віанори та роботи з перстнями Ордену. Рейна визнавала це рішення правильним, хоча з подивом усвідомлювала, що хлопець міг би стати їм у пригоді — і ця несподівана прив'язаність її дратувала.

Для маскування обрали просту карету без жодних палацових розкошів, гербів чи виліплених драконячих крил. Темне дерево, звичайні колеса й цупкі штори — Рейні такий невибагливий стиль був лише до душі.

— Нарешті транспорт, який не кричить: “пограбуйте нас, ми важливі”, — сказала вона, сідаючи всередину.

Аріан зайшов слідом.

— Попередня карета кричала?

— Вона співала.

Міра сіла навпроти з книгою на колінах.

— Я записала все, що знайшли про Серце Межі.

Рейна підняла брову.

— Ти спала?

Міра трохи почервоніла.

— Трохи.

Севера, сідаючи поруч із нею, сказала:

— Двадцять сім хвилин.

— Магістре!

— Це факт.

Рейна похитала головою.

— Ви всі жахливі.

Коли дорога повертала, у вікні карети мигтів силует Каела, який їхав поруч верхи. Позаду танули палац, Верхній Квартал та міські стіни. Олінтіум повільно тонув у ранковому тумані, а Рейна все дивилася назад, аж поки місто не змазалося на обрії в суцільну сіру пляму. Аріан не пропустив цього погляду.

— Вперше їдеш за межі міста?

Вона не одразу відповіла.