Розділ 32: Серце під землею

Рейна ще навіть не відкрила очі, але вже чітко усвідомила: ранок після порятунку світу буде нестерпно гучним. З-за дверей долинав тупіт ніг — хтось поспіхом біг коридором, а вдалині відлунням грюкали двері. Далі почулися благання слуги, який намагався стримати чергову катастрофу, і фірмовий крик Маґди. Стара явно проігнорувала суворий постільний режим і просто зараз доводила до сліз чергового палацового цілителя.

— Я не хвора, я поранена! Це різні речі! І якщо ще раз принесете мені цей водянистий суп, я перетворю його на жаб’ячий ставок!

Розплющивши очі, Рейна наштовхнулася поглядом на білу стелю. Постіль була м’якою, подушки — надто великими, а сама кімната коштувала більше, ніж її лабораторія в Сірому Рові з усім сушеним мохом і банками смердючої настоянки проти пристріту. Просто огидно.

Коли вона спробувала сісти, тіло одразу відгукнулося диким болем. Відчуття було таке, наче її кілька разів пропустили крізь магічні двері, змусили повоювати з пітьмою, а наостанок кинули в палацові шовки й веліли розслабитися. Втім, це була чиста правда. Погляд Рейни впав на тумбочку, де лежав подарунок Аріана — чорний камінь із зеленою лінією. Вона стисла його в долоні, відчуваючи дивне, живе тепло, яке вмить повернуло їй спокій.

Лише на мить. Бо наступна думка вдарила обухом по голові: ще вчора вранці вона була звичайною болотяною відьмою та загрозою для спокою лордів, а сьогодні прокинулася людиною, яка на очах у всієї Імперії тримала за руку спадкоємця драконячого трону. Не витримавши такого усвідомлення, Рейна застогнала й безсило зарилася обличчям у подушку.

— Ні. Не думаю про це.

У двері постукали.

— Я не думаю про це! — гаркнула вона автоматично.

Двері відчинилися, і в кімнату зазирнула Міра.

— Про що?

Рейна завмерла.

— Ні про що.

Міра раптом вп’ялася в неї занадто пильним поглядом. Рейна одразу запідозрила поганий вплив Академії — там явно вчили цьому професійному скануванню емоцій, яке зараз було абсолютно недоречним.

— Ти червона.

— Це через злість на палацові подушки.

— Звісно.

— Не починай.

Міра зайшла всередину з тацею. На ній був чай, хліб, сир, якісь фрукти й маленька баночка меду.

— Маґда сказала, якщо ти не поїси, вона прийде сама.

Рейна сіла так швидко, як дозволили ребра.

— Чай давай.

Міра усміхнулася й поставила тацю на столик.

— Як ти?

— Жива. Це вже стало повторюваною відповіддю.

— Болить?

— Усе.

— Це теж відповідь.

Рейна взяла чашку.

— А ти?

Міра сіла на край крісла біля ліжка.

— Я пам’ятаю все.

Рейна повільно опустила чашку.

— Це добре чи погано?

— Обидва.

Міра дивилася на свої руки.

— Я пам’ятаю дзеркало, Віанору, центральний вузол, Двері, свою вкрадену пам’ять. Але тепер це не відчувається як діра. Скоріше як шрам.

Рейна кивнула.

— Шрами кращі за діри.

— Так.

Міра помовчала, а потім додала:

— Севера хоче, щоб я допомогла відновити пам’ятеві контури Академії.

— Уже?

— Вона сказала “після відпочинку”.

— У її розумінні це скільки? Дві години?

— Три.

— Щедра жінка.

Сміх Міри змусив Рейну відвернутися й нарешті відкусити хліб. На жаль, палацова випічка була просто бездоганною. Це щиро дратувало — палац наче навмисно намагався підкупити її комфортом.

— А Аріан? — спитала Міра дуже обережно.

Рейна мало не вдавилася.

— Що Аріан?

— Як він?

— Чому ти питаєш мене?

— Бо він учора сидів біля твоїх дверей майже до світанку.

Рейна повільно поставила чашку.

— Що?

Міра невинно кліпнула.

— Ти не знала?

— Звідки мені знати? Я спала.

— Він не хотів заходити, щоб не турбувати. Але йти теж не хотів.

Рейна перевела погляд на чай, але він теж не допоміг — такий самий зрадницький напій, як і цей клятий палацовий хліб.

— Це… дурість, — сказала вона.

— Так.

— Йому треба було відпочивати.

— Так.

— Він спадкоємець трону, а не нічний сторож біля дверей болотяної відьми.

Міра раптом замовкла, і ця раптова тиша змусила Рейну нарешті підняти очі від свого зрадницького чаю.

— Що?

— Ти усміхаєшся.

— Ні.

— Трошки.

— Це судома після битви.

Міра дуже мудро вирішила не сперечатися з похмурою подругою. Саме цієї миті у двері знову постукали — цього разу набагато обережніше, ніж раніше, змусивши Міру негайно піднятися зі свого місця.

— Я піду.

— Зрадниця.

— Я залишаю тебе з чаєм. Це не зрада.

За дверима стояв Аріан. Втомлений, із глибокими тінями під очима, у простій темній сорочці без жодного палацового пафосу чи королівської відчуженості. Його волосся було розтріпане, а погляд — настільки пильним, що Рейна миттєво відчула, як простір навколо них стиснувся. Оцінивши ситуацію, Міра швидко прослизнула повз нього на вихід. Вона вдавала, ніби не помічає нічого особливого, але Рейна точно знала: подруга встигла помітити геть усе.

— Доброго ранку, — сказав Аріан.

Рейна взяла хліб.

— Ти сидів біля моїх дверей?

Він завмер.

— Міра сказала?

— Міра ще жива тільки тому, що принесла чай.

Аріан зайшов і зачинив двері.

— Я хотів переконатися, що ти спиш.

— Це звучить моторошно.

— Я не так…

— Я знаю, що ти не так. Але все одно.

Він зупинився біля крісла.

— Можна?

Рейна махнула рукою.

— Якщо вже всю ніч охороняв двері, можеш сісти. Буде підвищення.

Він мовчки сів, і між ними знову на кілька секунд запала тиша. Раніше Рейна обов’язково заповнила б це мовчання гострим жартом, болючим укусом чи влучним сарказмом — чим завгодно, аби тільки не залишати вільного простору для того, що справді було між ними. Але тепер усе змінилося. Це мовчання більше не відчувалося ворогом, від якого треба захищатися. Воно просто терпляче чекало.