Розділ 30. Той, хто відкрив зсередини

  Лорд фон Кров стояв між чорними деревами Саду Чорного Каменю так, ніби ніколи й не помирав. Ті самі постава, темний камзол із криваво-червоною вишивкою та обличчя, яке Рейна пам’ятала з підземель Академії — холодне, впевнене, ледь насмішкувате. Обличчя людини, яка занадто добре знає: ніхто навколо просто не встигає збагнути правила її гри.

  Тільки тепер його очі змінилися — не чорні, не золоті, а абсолютно порожні. Наче за ними зачаївся хтось інший і дивився крізь порожню оболонку. Раптом за спиною фон Крова в темряві повністю розплющилося блідо-золоте око. Сьомі Двері не відчинялися — вони вже були відчинені навстіж.

  Рейна повільно підвелася з колін біля Маґди. Стара дихала, але була вкрай слабкою. Каел підтримував її, Міра тримала поруч руну стабілізації, а Севера заступила їх із мечем у руках. Аріан став пліч-о-пліч із Рейною — не попереду, а поруч. І це, як не дивно, заспокоїло її сильніше за будь-яку магію.

— Фон Кров, — сказав Аріан низько. — Ти мав бути мертвим.

Чоловік усміхнувся.

— Мав. Але смерть — це лише двері, якщо знати, з якого боку штовхати.

Рейна скривилася.

— Чудово. Ще один, хто говорить загадками, ніби за це платять.

Фон Кров перевів на неї погляд.

— Рейна Морвейн. Замок, який навчився кусатися.

— А ти — труп, який не зрозумів натяку.

Маґда тихо прохрипіла:

— Дитино… не витрачай… гарні образи… на погано воскреслого…

— Бачиш? — сказала Рейна фон Крову. — Навіть поранена стара відьма вважає тебе невдалим.

Його усмішка стала ширшою.

— Як я сумував за твоїм язиком.

Аріан зробив крок уперед.

— Що ти таке?

Фон Кров повільно розвів руки.

— Питання не “що”. Питання — “хто відчинив”.

Міра підняла голову.

— На камені було написано: сьомі Двері шукають того, хто вже відкрив їх зсередини.

Фон Кров кивнув їй, ніби хорошій учениці.

— Саме так.

Севера стиснула меч.

— Ти відкрив сьомі Двері.

— Ні, магістре. Ви все ще мислите лінійно. Я не відкрив Двері. Я став тим, через кого вони навчилися відкриватися самі.

У Саду Чорного Каменю стало холодніше. Чорне листя на деревах затремтіло, хоча вітру не було.

Імператор Едвард Торн, блідий після всіх подій, але все ще прямий, подивився на фон Крова з ненавистю.

— Ти служив у палаці. В Академії. Ти роками був поруч із моїм сином.

— Так, — м’яко відповів фон Кров. — І ви дозволили. Бо вам здавалося, що ви бачите загрозу лише там, де чорні плащі й старі символи. Ви не дивилися на тих, хто посміхається при світлі.

Рейна фиркнула.

— Та ні, ми дивилися. Просто ти був дуже зайнятий удаванням мертвого.

Фон Кров не зводив із неї очей.

— Я помер у підземеллях Академії лише оболонкою. Справжній я давно був за Дверима.

Міра поблідла.

— Ви дозволили Безіменному Сонцю забрати себе?

— Дозволив? — він тихо засміявся. — Ні. Я першим зрозумів: ми не маємо боротися з тим, що по той бік. Ми маємо стати мостом.

Аріан підняв меч.

— Ти став рабом.

Фон Кров подивився на нього майже з жалем.

— А ти досі думаєш, що свобода — це контроль. Бідний останній дракон. Тобі дали крила, а ти все ще питаєш дозволу літати.

Золотий жар спалахнув навколо Аріана. Рейна торкнулася його руки.

— Не годуй його.

Аріан повільно вдихнув, і яскраве світло навколо згасло до спокійного, м’якого сяйва. Фон Кров лише ледь помітно примружився, спостерігаючи за цією зміною.

— Вона справді навчила тебе не горіти від кожної образи.

— Так, — сказав Аріан. — І це дуже дратує моїх ворогів.

Рейна тихо пробурмотіла:

— О, це було добре.

— Я вчуся.

— Не зараз, Ваша Блискучість.

Маґда, лежачи біля чорного дерева, слабко буркнула:

— Фліртувати… потім. Світ… спочатку.

Рейна різко повернулася.

— Ти не вмираєш, тому не командуй драматично.

— Я завжди… командую драматично.

Каел міцніше підтримав Маґду.

— Їй потрібен цілитель.

— Їй потрібен рот закрити й дихати, — сказала Рейна, але голос у неї затремтів.

Фон Кров зробив крок уперед, і Сьомі Двері за його спиною розширилися. У повітрі з’явилася тонка тріщина, крізь яку проступив інший простір — не темрява і не світло, а пустота, де плавали уламки облич, голосів, клятв, страхів та спогадів. Усі попередні Двері були лише пальцями, що намацували шлях, але Сьомі були рукою.

— Шість Дверей ви закрили, — сказав фон Кров. — Страх, пам’ять, провина, покинутість, правда, жертва. Ви щоразу знаходили третій шлях. Це було… вражаюче.

— Дякую, — сказала Рейна. — Нам важлива думка невдалих пророків темряви.

— Але сьомі не шукають ваш біль, вашу любов,  ваші слабкі місця.

Міра тихо спитала:

— Тоді що вони шукають?

Фон Кров подивився на Аріана, а потім на Рейну.

— Рішення.

Рейна напружилася.

— Яке ще рішення?

— Відчинити або замкнути світ назавжди.

Севера похмуро сказала:

— Поясни.

— Із задоволенням. Сім замків були створені не для того, щоб знищити Безіменне Сонце. Неможливо знищити те, що було до ваших корон, академій і болотяних хатин. Замки лише тримали межу. Але межа слабшає. Завжди слабшала.

Він повернувся до чорного каменю.

— Морвейни знали. Торни знали. Саме тому потрібні були обидві крові. Камінь і вогонь. Замок і дракон.

Імператор тихо сказав:

— Еліара хотіла знайти спосіб посилити печать.

Фон Кров повернувся до нього.

— Еліара хотіла правди. Але ви всі боялися. Боялися відчинити навіть на мить, щоб зрозуміти, що по той бік.

Маґда крізь біль прошепотіла:

— Бо по той бік… смерть.

Фон Кров нахилив голову.

— Ні, стара відьмо. По той бік — те, що ви назвали смертю, бо не змогли контролювати.

Рейна зробила крок уперед.