Розділ 27: Дівчинка біля колодязя

— Воно говорить твоїм голосом, — прошепотів Тімко. — Каже, що маленька Рейна плаче внизу.

Сірий Рів стояв навколо них мовчазним колом, де люди не підходили ближче до старого колодязя, але й не розходилися, дивлячись так, ніби боялися кліпнути й пропустити мить, коли темрява нарешті вилізе назовні. Рейна повільно повернула голову до колодязя, який виглядав майже так само, як завжди — старий кам’яний обід, мох між тріщинами, іржавий ланцюг і темрява всередині, — тільки тепер над ним висіло блідо-золоте світло: не яскраве, не тепле, а хворе, і Аріан став поруч.

— Рейно.

— Я знаю.

— Це пастка.

— Я знаю.

— Але ти все одно підеш.

Вона криво всміхнулася.

— Дивись, який розумний дракон. Скоро почнеш самостійно уникати очевидних пасток.

— Не обіцяю.

Міра підійшла з іншого боку. Вона тримала книгу так міцно, що пальці побіліли.

— Я відчуваю пам’ять. Але вона не така, як в Академії. Тут усе… живіше.

Севера оглянула провулок і швидко наклала кілька захисних рун на стіни.

— Усіх людей треба відвести подалі.

Юліан, який мовчав майже всю дорогу, одразу кивнув.

— Я допоможу.

Рейна подивилася на нього.

— Ти?

Він зустрів її погляд без пихи, але з напругою.

— Я не дуже корисний проти дверей. Але можу хоча б зробити так, щоб діти не стояли поруч, коли воно відкриється.

Вона кілька секунд мовчала, і потім кивнула.

— Добре. Тільки не командуй так, ніби ти на параді. Тут тебе просто пошлють.

Юліан коротко всміхнувся.

— Зрозумів.

Він пішов до людей, обережно, без звичного зверхнього тону, пояснюючи, що треба відійти. Дивно, але його слухали. Можливо, тому що він виглядав не як пихатий син генерала, а як людина, яка щойно дивилася в темряву й тепер дуже не хотіла, щоб інші зробили те саме. Тімко залишився біля Рейни.

— Ти ж закриєш це?

Вона глянула на хлопця, у чиїх очах був страх і віра, що було найгіршим, адже страх вона розуміла, з ним можна було сперечатися, боротися чи висміювати його, а от віра — значно небезпечніша, бо віра в тебе може придавити сильніше за камінь.

— Спробую, — сказала вона.

Тімко насупився.

— Маґда сказала б: “Не спробую, а зроблю”.

Рейна завмерла, а потім тихо засміялася.

— Так. Сказала б.

— То зробиш?

Вона поклала руку йому на плече.

— Зроблю.

Тімко кивнув і побіг допомагати Юліану відводити людей, а Аріан дивився на неї уважно.

— Ти щойно пообіцяла.

— Так.

— Ти боїшся.

— Так.

— Але не жартуєш про це.

Рейна повернулася до колодязя.

— Бо тут не смішно.

І саме тоді з темряви колодязя пролунав дитячий, тихий плач, знайомий настільки, що Рейна не могла знати його, але серце все одно впізнало, тож вона зробила крок уперед, та Аріан миттєво схопив її за руку.

— Ні.

Рейна не вирвалася, а це вже щось означало.

— Я чую її.

— Це не вона.

— Я знаю.

Плач повторився, а потім маленький голос прошепотів:

— Чому ти мене залишила?

Міра прикрила рот рукою, а Севера стала ближче до колодязя, але зупинилася біля межі світла.

— Двері ще не відкрилася повністю. Вона тягне через пам’ять.

Рейна відчула, як амулет на грудях став крижаним.

— Через мою.

— Так.

З колодязя знову пролунав голос — тепер не дитячий, а голос Еліари.

— Доню…

Рейна заплющила очі, а Аріан стиснув її руку.

— Дивись на мене.

Вона відкрила очі.

— Не командуй.

— Прошу.

Це було гірше.

Вона подивилася на нього, чиє обличчя було напружене, але не владне, адже він не намагався закрити її собою, хоча дуже хотів, і не тягнув назад силою, а просто тримав руку як якір, змушуючи усвідомити, що Міра мала рацію: вони могли бути не слабкістю.

— Я не піду сама, — сказала Рейна тихо.

Аріан видихнув так, ніби тримав це повітря весь час.

— Добре.

— Але якщо воно почне показувати мені щось…

— Я нагадаю, що правда тут.

— Ти надто швидко став хорошим у правильних словах.

— Ти погано приховуєш, що тобі це подобається.

— Не нахабній, Ваша Блискучість.

Він майже всміхнувся, а Севера підняла меч.

— Рейно, Двері реагують на тебе,  але якщо ми зайдемо всередину їх поля разом, вони спробують розділити нас.

Міра швидко дістала з сумки чорну нитку — таку саму, як Маґда дала раніше.

— Я взяла ще.

Рейна повернулася до неї.

— Ти крадеш у Маґди?

— Вона сама дала. Сказала: “З цією дівкою однієї нитки точно не вистачить”.

Рейна повільно кивнула.

— Це справді вона.

Міра обв’язала нитку навколо свого зап’ястя, потім передала Аріану, Рейні, Северi й Юліану, який уже повернувся, а Рейна підняла брову.

— Ти теж?

Юліан подивився на колодязь.

— Я не хочу знову стати дверима. Якщо нитка допоможе не бути дурнем — я готовий навіть виглядати смішно.

— Дивись, прогрес.

Аріан торкнувся нитки своїм золотим світлом, Рейна додала зелену магію, Міра — срібну пам’ять, а Севера — рунічний захист, від чого нитка спалахнула, і всі п’ятеро стали колом перед старим колодязем, з темряви якого пролунав шепіт.

— Замок прийшов додому.

Колодязь здригнувся, кам’яний обід тріснув, і в повітрі над ним відкрилися четверті Зворотні Двері, які були не схожі на попередні — не як знак на стіні, не як тріщина в пам’яті Академії чи розрив у тренувальній залі, — адже ці Двері були схожі на дитячу колиску з чорного дерева, у центрі якої лежав згорток із темної тканини й плакав, змусивши Рейну затамувати подих, поки Аріан стискав її руку.

— Це не ти.

— Знаю.

Але голос із Дверей прошепотів:

— Ні. Це ти, яку залишили. Ти, яку не обрали. Ти, яку врятували лише тому, що треба було зберегти замок.