Розділ 25: Треті Двері

Крик пролунав згори: різкий, людський.

І саме тому страшніший за шепіт Академії, за голоси з темряви й за всі пафосні погрози стародавніх сил.

Рейна, яка ще лежала в руках Аріана після того, як ледь не стала новим якорем пам’яті Академії, різко спробувала підвестися.

Світ одразу хитнувся, Аріан міцніше втримав її.

— Ні.

— Ти знову починаєш?

— Ти ледве дихаєш.

— Але дихаю. Це головне.

— Рейно.

— Там Юліан.

Віанора, зв’язана рунами Севери на підлозі, тихо засміялася.

— О, тепер він став важливим?

Рейна повернула до неї голову.

— Ти дуже хочеш, щоб я забула про моральні обмеження.

Севера посилила руни навколо Віанори.

— Не витрачайте на неї сили. Вона хоче затримати нас.

— Правильно, — сказала Віанора. — Бо кожна мить робить третю Двері ширшою.

Міра, бліда й виснажена, піднялася на ноги.

— Вона каже правду.

Рейна скривилася.

— Ненавиджу, коли погані люди не брешуть.

Аріан допоміг їй підвестися. Його рука залишилася на її талії трохи довше, ніж було потрібно лише для рівноваги.

Рейна помітила це, він теж, але жоден не сказав ні слова — не час.

Та й Рейна не була впевнена, що змогла б сказати щось розумне.

Замість цього вона вдихнула, стиснула кинджал і подивилася на сходи.

— Йдемо.

Севера залишила біля Віанори стримувальний рунічний контур.

— Вона не вибереться щонайменше годину.

Віанора всміхнулася.

— Ви все ще думаєте, що я головна загроза.

Севера нахилилася до неї.

— Ні. Але ви перша в черзі на допит.

Усмішка Віанори зблідла, Рейна тихо сказала:

— О, мені подобається ця версія магістра.

— Рухайтесь, — відповіла Севера.

Вони побігли вгору, а академія більше не шепотіла, вона стогнала.

Після очищення центрального вузла її пам’ять наче повернулася на місце, але разом із пам’яттю прийшов біль. Стіни тремтіли, ліхтарі миготіли, у коридорах з’являлися й зникали примарні образи минулих років.

Поки Рейна збігала сходами, перед її очима проносилися образи минулого: група курсантів столітньої давності, що бігла на дуель, молодий Ейрен з надто холодною усмішкою біля вікна та фон Кров — чи той, хто носив його обличчя, — який проводив пальцем по рунічній карті підземель.

Тут був і Юліан Росс, якого вона пам'ятала ще зовсім хлопчиком, що приїхав до Академії разом із батьком-генералом із гордо піднятим підборіддям та очима, повними страху помилитися. Він був пихатим, зверхнім і неприємним — ображав її, підставляв, передавав чужі накази й дозволив використати себе.

Але тепер Рейна розуміла: він теж був чиїмось інструментом, і Треті Двері обрали саме його, бо в ньому було достатньо страху, достатньо провини й достатньо бажання довести, що він не просто фігура в чужій грі.

— Де він? — спитав Аріан, не зупиняючись.

Міра притиснула руку до скроні.

Її срібні очі світилися слабко.

— У східному тренувальному крилі. Там, де була зала після четвертого замка.

Рейна важко видихнула.

— Звісно. Місце, де Аріан майже спалив усе через страх, тепер використає Юліан через провину. Симетрія. Як мило.

Аріан глянув на неї.

— Ти виснажена.

— І все одно дотепна.

— Я не це мав на увазі.

— Я знаю. Але твій варіант мені не подобається.

Севера наздогнала їх біля повороту.

— Якщо третя Двері відкриється у тренувальному крилі, її може підсилити бойовий контур Академії.

— Що це означає? — спитала Міра.

— Двері зможе створювати фізичні прояви страху.

Рейна зупинилася на пів кроку.

— Тобто наші страхи можуть стати справжніми?

Севера кивнула.

— Так.

Рейна подивилася на Аріана.

— Тільки не кажи, що в тебе страх — гігантський дракон.

— Уже ні.

Вона кліпнула.

— Це була гарна відповідь.

— Я вчуся.

— Не роби це зараз. Мені складно злитися, коли ти розумний.

Попереду знову пролунав крик, але цього разу не один — кричали кілька голосів, у яких вгадувалися курсанти.

Вони побігли швидше, і вже за мить перед ними відкрилося східне тренувальне крило, повністю занурене в хаос.

Двері до великої зали стояли відчинені. Зсередини виривався холодний вітер і блідо-золоте світло. Уздовж коридору лежали кілька курсантів — живі, але непритомні. Їхні обличчя були спотворені страхом.

Рейна присіла біля однієї дівчини й торкнулася її шиї, пульс був.

— Жива.

Аріан оглянув іншого курсанта.

— Цей теж.

Севера швидко наклала на них захисні руни.

— Їх витягнули з власних страхів, але не вбили.

— Поки що, — сказала Рейна.

Вона піднялася й подивилася в залу, там, у центрі, стояв Юліан Росс.

Навколо нього оберталися уламки чорного скла, золоті іскри й білі стрічки пам’яті. Його обличчя було блідим, очі — темними, але не повністю чорними. Він ще був тут. Не зник остаточно в чужій волі.

Позаду нього в повітрі відкривалася третя Зворотна Двері.

Вона була менша за ту, що в центральному вузлі, але значно нестабільніша. Її краї рвали простір, і з кожної тріщини виходили постаті.

Не справжні люди.

Страхи.

Батько Юліана — генерал Росс — стояв перед ним із холодним обличчям.

— Ти слабкий, — казав образ. — Ти завжди був слабкий.

Поруч з’явився Аріан — але інший, жорстокий, зверхній, із вогнем у руках.

— Ти ніколи не будеш рівним мені.

Потім Рейна — з насмішкою, з очима, повними презирства.

— Ти навіть зрадником бути не зміг нормально.

Справжня Рейна скривилася.

— Ого. Його страх має поганий смак, але влучну отруту.

Аріан різко подивився на неї.

— Не час для коментарів.

— Саме час. Інакше я почну думати, наскільки це все жахливо.