Розділ 24: .Другі Зворотні: Двері.

Сходи вниз були вузькі, темні й непривітні.

Тобто саме такі, як Рейна й очікувала.

Вони спускалися довго. Надто довго для звичайного підземного ходу під Академією. Кам’яні стіни навколо ставали дедалі старішими, грубішими, темнішими. Білі академічні руни зникли ще на початку, поступившись місцем давнім символам, вирізаним так глибоко, ніби хтось не писав їх, а втискав у камінь власним відчаєм.

Рейна тримала в руці пухирець із болотяним світлом. Зелене сяйво тремтіло, освітлюючи лише кілька кроків попереду.

— Мені здається, або сходи стають довшими? — прошепотіла Міра.

— Стають, — відповіла Рейна.

Міра зблідла.

— Ти впевнена?

— Ні. Але в нашому житті гірший варіант зазвичай правильний.

Аріан ішов поруч із Рейною. Його золоте світло не палало, але тонка смуга жару тягнулася вздовж його пальців. Він не відволікався. Не говорив. Прислухався.

До сходів. До темряви. ь До того, що чекало внизу.

Севера замикала хід. Її меч був у руці, а навколо плечей мерехтів рунічний захист. Вона виглядала спокійною, але Рейна вже знала: коли Севера справді спокійна, від неї не віє таким холодом.

— Магістре, — тихо сказала Рейна, — якщо раптом ці сходи вирішать проковтнути нас і виплюнути в якусь іншу реальність, у вас є план?

— Так.

— Який?

— Не дати їм цього зробити.

Рейна трохи помовчала.

— Це не план. Це бажання.

— У критичній ситуації бажання з достатньою кількістю магії іноді стає планом.

Аріан ледь помітно всміхнувся.

— Вона вчиться у тебе.

Рейна скривилася.

— Усі в цій Академії погано на мене впливають.

Сходи раптом закінчилися. Вони вийшли в величезну підземну залу. І Рейна одразу зрозуміла, чому Академія почала шепотіти.

Центральний вузол пам’яті був не просто магічною кімнатою. Це було серце Академії.

Високо над ними в темряві губилася стеля, на якій мерехтіли тисячі маленьких світел — спогади, застиглі в камені, мов зорі. Уздовж стін оберталися круглі пласти білого й чорного каменю. У центрі зали стояла величезна сфера з прозорого кристала, всередині якої пливли образи: обличчя студентів, викладачів, битви, уроки, клятви, зради, сміх, сльози, страх.

Усе, що Академія коли-небудь бачила. І прямо за сферою стояли двері.

Другі Зворотні Двері.

Вони були вищі за людський зріст у кілька разів, намальовані не на стіні, як у Сірому Рові, а вирізані в самому повітрі. Їхні краї тремтіли, наче тріщина в реальності. У центрі горіло блідо-золоте око.

Двері були майже відчинені. Рейна відчула, як амулет на грудях смикнуло вперед.

— Ненавиджу, коли пастка виглядає красиво, — прошепотіла вона.

Аріан став перед нею на пів кроку.

— Не підходь близько.

— Я знаю.

— Рейно.

— Я сказала, знаю. Це не означає, що мені подобається, коли ти командуєш.

Міра зробила крок до центральної сфери й завмерла.

— Моя пам’ять там.

Усередині кристала, серед сотень образів, справді мерехтіло її обличчя. Міра стояла в дзеркальному залі, простягала руку до уламка, потім падала в темряву. Частина спогаду була обвита білими нитками.

Віанора.

— Не торкайся сфери, — наказала Севера.

Міра кивнула. Але її очі вже світилися сріблом. З темряви за дверима пролунав голос Віанори:

— Ви все ж прийшли.

Вона вийшла з-за кристала так, ніби весь цей час стояла там і чекала.

Білий плащ спадав із її плечей без жодної складки. Темне волосся було заплетене туго й бездоганно. Обличчя спокійне, гарне, холодне. У руці вона тримала тонкий білий кинджал із рунами пам’яті.

Рейна насупилася.

— Ти виглядаєш так, ніби витратила на зачіску більше часу, ніж на змову.

Віанора навіть не моргнула.

— А ти виглядаєш так, ніби все ще думаєш, що грубість — це сила.

— Ні. Грубість — це задоволення. Сила в мене окремо.

Аріан підняв меч.

— Віаноро, відійди від вузла.

— Ні.

— Це не прохання.

— Знаю.

Севера зробила крок уперед.

— Ви багато років мали доступ до палацу й Академії. Ви працювали з Ейреном. Ви допомогли Сайрену. Навіщо?

Віанора повільно повернулася до неї.

— Бо я бачила правду раніше за вас.

Рейна зітхнула.

— Знову правда. У вашому Ордені немає інших слів?

Віанора проігнорувала її.

— Імперія тримається на страху перед тим, що не розуміє. Драконяча кров, відьомські печаті, старі замки, старі брехні. Безіменне Сонце не зло. Воно сила, яку наші предки злякалися прийняти.

Міра тихо сказала:

— Воно живиться страхом і розколом.

— Бо люди дають йому лише страх і розкол, — відповіла Віанора. — Але якщо відкрити двері повністю, якщо дозволити йому увійти не як ворогу, а як новому джерелу магії…

Рейна підняла руку.

— Стоп. Ти серйозно хочеш сказати, що стародавнє око в тріщині між світами просто неправильно зрозуміли?

Віанора глянула на неї холодно.

— Провінційна відьма не здатна мислити ширше за власне болото.

Рейна всміхнулася. Дуже мило. Аріан одразу напружився.

— Не треба.

— Що? — невинно спитала вона.

— Я вже знаю цю усмішку.

— Тоді пишайся, що вчишся.

Рейна зробила крок уперед.

— Моє болото, люба, навчило мене однієї корисної речі: якщо щось смердить як розклад, тягне руки з темряви й обіцяє владу тим, хто й так нею подавився, це не “нове джерело магії”. Це пастка для дурнів у білих плащах.

Вперше в очах Віанори блиснула злість.

— Ти нічого не розумієш.

— Можливо. Але я точно розумію, що ти вкрала частину пам’яті моєї подруги. А це дуже погане рішення.

Віанора підняла білий кинджал.

— Її пам’ять потрібна для стабілізації вузла.

Міра поблідла, але зробила крок уперед.

— Вона моя.

— Ти навіть не вмієш нею користуватися.