Розділ 23: Центральний вузол

Після дзеркального залу Академія стала тихішою. Не спокійнішою. Саме тихішою.

Так мовчить звір у темряві, коли вже перестав гарчати й почав повільно підкрадатися.

Рейна стояла посеред зали, де уламки дзеркала ще тліли зеленими іскрами, і стискала перев’язану долоню. Кров уже не текла, але знак Морвейнів під шкірою горів так, ніби йому не подобалося місце, куди вони збиралися.

Розумний знак. Рейні теж не подобалося.

Міра сиділа на лаві біля стіни. Вона була бліда, але очі в неї залишалися ясними. Надто ясними для людини, у якої щойно намагалися вкрасти пам’ять.

Севера накреслила навколо неї тонке коло захисту.

— Як ти почуваєшся?

Міра ковтнула повітря.

— Наче в голові хтось залишив відчинене вікно.

Рейна присіла перед нею.

— Це дуже поганий опис. Спробуй менш лячний.

Міра слабко всміхнулася.

— Наче я пам’ятаю щось, чого ще не бачила.

— Ще гірше.

Аріан стояв біля дверей, прислухаючись до коридору. Золоте світло в його очах з’являлося й зникало, як дихання. Тепер це вже не лякало Рейну так сильно, як раніше. Його дракон був поруч із ним, але не проти нього.

І все ж Академія реагувала на нього. Стіни шепотіли частіше, коли він рухався. Ліхтарі тьмяніли, коли він проходив повз.

А десь глибоко під підлогою щось відповідало низьким гулом. Наче центральний вузол пам’яті впізнавав його. Або кликав.

— Нам треба йти, — сказала Міра.

Рейна насупилася.

— Тобі треба сидіти, пити щось тепле й не бути героїнею хоча б п’ять хвилин.

— Якщо Віанора тримає частину моєї пам’яті, вона зможе відкрити шлях без нас.

— А якщо ми підемо, вона використає нас усіх.

— Можливо, — тихо сказала Міра. — Але якщо не підемо, вона точно використає мене.

Рейна замовкла.

Вона ненавиділа моменти, коли м’які, добрі люди говорили правильні речі. З ними неможливо сваритися нормально.

— Я все ще проти, — буркнула вона.

— Я знаю.

— Але ти все одно підеш.

— Так.

— Жахлива подруга.

Міра вперше за весь час майже засміялася.

— Я вчуся в найкращої.

— Не лестощами змушуй мене хвилюватися менше.

Аріан підійшов ближче.

— Ми не дозволимо їй торкнутися тебе знову.

Міра підняла на нього очі.

— Вона вже торкнулася.

У кімнаті стало тихо.

Севера стиснула пальці на руків’ї меча.

Міра продовжила:

— Я відчуваю її. Десь унизу. Вона не просто чекає. Вона готує ритуал.

Рейна повільно випросталася.

— Тоді ходімо псувати їй роботу.

Севера кивнула.

— Центральний вузол під старою ректорською вежею. Шлях починається за дзеркальним залом.

Рейна подивилася на темний прохід у дальній стіні.

— Звісно. Бо світло, нормальні сходи й табличка “сюди, будь ласка” — це занадто багато очікувань.

Аріан простягнув руку.

— Готова?

Рейна глянула на його долоню.

Потім на нього.

— Ні.

Він не прибрав руку.

— Я теж.

Вона вклала свою долоню в його.

— Тоді йдемо.

Прохід за дзеркальним залом був вузьким і низьким.

Стіни тут були старіші за решту Академії. Не гладкий білий камінь, а темний, грубий, наче його витесали ще до того, як хтось вирішив, що магічні навчальні заклади мають виглядати дорого й самовдоволено.

Рейна йшла першою, тримаючи в одній руці кинджал, в іншій — маленький пухирець із болотяним світлом. Воно мерехтіло зеленим, освітлюючи нерівні стіни.

Аріан ішов поруч, трохи попереду Міри. Севера замикала хід. Кожні кілька кроків Академія шепотіла.

Пам’ятай…

Не вір…

Відчини…

Рейна скривилася.

— Знаєте, якщо Академія хотіла налякати, могла б хоча б говорити щось нове. Повторюється, як поганий вуличний шахрай.

Міра тихо сказала:

— Це не Академія.

Усі зупинилися.

Рейна повернула голову.

— Що?

Міра торкнулася стіни.

— Раніше шепотіла Академія. Тепер це хтось говорить через неї.

Севера підняла захисну руну.

— Віанора?

Міра похитала головою.

— Ні. Вона холодніша. Це… старіше.

Аріан дивився вперед у темряву.

— Зворотні Двері.

Шепіт раптом змінився. Став нижчим. Ближчим.

Дракон іде…

Замок іде…

Пам’ять іде…

Рейна підняла пухирець вище.

— Я офіційно ненавиджу, коли темрява рахує нас по ролях.

Аріан тихо сказав:

— Тоді не дамо їй закінчити список.

Вони рушили далі. Прохід вивів їх до круглої кам’яної зали.

У центрі підлоги було сім кілець — саме ті, що Міра бачила у вкраденому спогаді. Вони були викладені чорним каменем і сріблом. Кожне кільце мало тріщину. А всередині найменшого — порожнє місце, де мав бути центральний кристал.

Кристала не було. Замість нього стояла біла свічка. Рейна завмерла.

— Це погано.

Севера підійшла на крок ближче.

— Не торкатися.

— Не планувала. Білі свічки в темних підземеллях рідко означають “приємний вечір”.

Міра зблідла.

— Це мій спогад.

Аріан напружився.

— Що?

— Частина пам’яті, яку забрала Віанора. Вона закріпила її тут як свічку.

Рейна подивилася на вогник. Він був білий. Нерухомий. І в ньому мерехтіло обличчя Міри.

— Як повернути? — спитала вона.

Міра зробила крок уперед, але Рейна схопила її за рукав.

— Не сама.

— Це моя пам’ять.

— Саме тому не сама.

Аріан став з іншого боку від Міри.

— Ми прикриємо.

Севера оглянула кільця.

— Це не центральний вузол. Це передпокій.

Рейна повільно видихнула.

— Бо, звісно, перед справжньою пасткою має бути вступна пастка.

Севера показала на сім кілець.

— Щоб відкрити шлях далі, треба активувати контур пам’яті. Але якщо зробити це неправильно, Академія може запустити захист.