Розділ 22: Академія, що почала шепотіти

До Академії Вищих Елементів вони прибули під вечір.

Небо над Олінтіумом затягнуло сірими хмарами, хоча дощу не було. Повітря стояло важке, липке, тривожне. Таке буває перед грозою, коли земля вже знає про бурю, а люди ще роблять вигляд, що все нормально.

Рейна дивилася на високі білі вежі Академії з вікна карети й відчувала, як усередині піднімається неприємне передчуття.

Першого разу, коли вона побачила це місце, Академія здалася їй занадто чистою. Надто блискучою. Надто гордою. Тепер вона виглядала інакше.

Білі стіни залишалися білими, срібні дерева — срібними, а кришталеві ліхтарі все ще світилися вздовж доріжок. Але між вежами тягнулися тіні, яких не мало бути. Вони лежали неправильно — не від світла, а проти нього.

Рейна тихо сказала:

— Вона змінилася.

Севера, що сиділа навпроти, кивнула.

— Академія реагує на печаті. Якщо Зворотні Двері прокинулися, її основа теж це відчуває.

Міра притиснула книгу до грудей.

— Вона ніби… слухає.

Аріан дивився на головну браму.

— Ні. Не слухає.

Рейна повернула голову.

— А що?

Він повільно відповів:

— Чекає.

Карета зупинилася.

Рейна вийшла першою.

Звісно, можна було дочекатися, поки вартовий відчинить дверцята, подасть руку, зробить усе красиво й палацово. Але в Рейни після сьогоднішнього дня було дуже мало терпіння до красивого й палацового.

Вона ступила на кам’яну доріжку — і Академія здригнулася. Ледь помітно. Але всі відчули. Міра зблідла.

— Це через нас?

— Скоріше через наш чудовий набір проблем, — сказала Рейна. — Відьма-замок, Істинний Дракон, магістр, яка знає забагато, і студентка, яка вміє бачити правду краще за половину Ради.

Міра здивовано подивилася на неї.

— Ти щойно зробила мені комплімент?

— Ні. Це був тактичний опис.

Аріан вийшов із карети й став поруч. Кілька курсантів, які проходили неподалік, завмерли. Спершу вони побачили принца. Потім Рейну. І те, що він стоїть біля неї не як охоронець, не як командир, не як спадкоємець престолу поруч із небезпечною відьмою. А просто поруч. Шепіт покотився подвір’ям швидше за вітер.

— Це вона…

— Морвейн…

— Кажуть, трон змінився…

— Кажуть, принц…

— Кажуть, вона тепер хранителька…

Рейна повернулася до них і широко всміхнулася. Шепіт одразу стих.

— Обожнюю, коли репутація працює без додаткових зусиль.

Аріан тихо сказав:

— Ти їх налякала.

— Я навіть нічого не зробила.

— Саме це їх і лякає.

Севера пройшла вперед.

— До мого кабінету. Поки чутки не виросли в щось дурніше.

— У цій Академії чутки мають власні ноги, — сказала Рейна. — А іноді й зуби.

Севера не заперечила. Це було поганим знаком. Вони рушили через головне подвір’я.

І тоді Рейна почула шепіт. Не студентський. Не людський. Він ішов зі стін. Тонкий, сухий, наче хтось водив нігтями по пергаменту.

Кров вогню повернулася…

Рейна зупинилася. Аріан одразу теж.

— Ти чуєш?

Він повільно кивнув.

— Так.

Міра прошепотіла:

— Я теж.

Севера напружилася.

— Що саме?

Рейна прислухалася. Шепіт став тихішим, але чіткішим.

Замок прийшов… Двері пам’ятають… Перший крок уже зроблено…

Рейна відчула, як амулет на грудях похолов.

— Академія шепоче.

Севера зблідла. Не сильно. Але достатньо, щоб Рейна це помітила.

— Що? — спитала вона. — Це погано?

— Академія не повинна говорити.

— Чудово. Тоді це точно погано.

Аріан підняв погляд на вежі.

— Сайрен міг активувати щось перед втечею.

Севера стиснула губи.

— Або Ейрен залишив у основі Академії закладені руни. Він був ректором багато років.

Рейна криво всміхнулася.

— Знаєте, я починаю думати, що призначати на важливі посади людей із таємними культами в біографії — погана традиція.

— Це з’ясують, — холодно сказала Севера.

— Сподіваюся, боляче.

Міра раптом торкнулася стіни біля входу.

— Тут є слід дзеркальної магії.

Рейна різко повернулася.

— Дзеркало пам’яті?

— Не саме дзеркало. Але такий самий тип спотворення. Наче хтось змусив Академію пам’ятати неправильно.

Севера підійшла ближче.

— Можеш визначити напрям?

Міра заплющила очі. Її пальці тремтіли, але голос залишався зібраним.

— Південне крило. Там, де було дзеркало.

Рейна видихнула.

— Звісно. Місце, де нас уже намагалися з’їсти, знову важливе. Чому б ні.

Аріан поклав руку на меч.

— Йдемо туди.

Севера підняла руку.

— Спершу кабінет. Нам потрібні карти старих рун і доступ до архіву.

Рейна подивилася на південне крило. Темні вікна здавалися порожніми. Але вона відчула: щось там дивиться. Не очима. Пам’яттю.

— Добре, — сказала вона. — Кабінет. Але швидко.

Кабінет Севери зустрів їх безладом.

Для когось іншого це, можливо, не було б безладом. Книги лежали рівними стопками, карти були складені, руни на стінах світилися слабким захисним світлом. Але Рейна вже знала: у Севери навіть хаос дисциплінований.

Зараз дисципліни було менше.

На столі лежали розгорнуті архівні схеми Академії, старі плани підземних секторів, виписки з хронік і список імен Ордену, який Міра встигла переписати з Білого архіву.

Міра поклала свою книгу поруч і одразу почала порівнювати символи.

Аріан підійшов до вікна, звідки було видно подвір’я. Курсантів там ставало дедалі більше. Вони збиралися групами, шепотілися, дивилися на західне крило, на головну вежу, на палацову карету.

— Академія знає, що щось сталося, — сказав він.

Рейна підійшла поруч.

— Академія чи студенти?

— Обидва.

Вона глянула на нього збоку.

— Ти все ще чуєш відлуння?