Розділ 20: Борг крові

До імператорських покоїв вони йшли майже мовчки.

Майже — бо Маґда не вміла мовчати довго, навіть коли навколо тріщала магія, у стінах палацу ховалися зрадники, а на плечах усіх присутніх лежала доля Імперії.

— Я казала, що архіви — погана ідея, — бурчала вона, спираючись на руку Міри. — Книги, пил, старі чоловіки з манією величі. Нічого хорошого.

— Ти ніколи не казала цього про архіви, — втомлено відповіла Рейна.

— Бо ти ніколи мене не питала.

— Я тепер розумію чому.

Маґда фиркнула, але пальці її тремтіли. Рейна помітила. І нічого не сказала.

Аріан ішов поруч. Його рука все ще лежала на її плечі — не тому, що він хотів виглядати ніжним, а тому, що без опори міг просто впасти. Прийняття внутрішнього дракона дало йому силу, але забрало майже все, що залишалося після тронної зали й Білого архіву.

Та все одно він ішов. Бо в кінці коридору був його батько. І правда, яку ніхто з них не хотів чути.

Каел ішов попереду. Після зламаного наказу Ордену він виглядав інакше. Ніби вийшов із бою живим, але залишив у ньому частину себе. Його обличчя було спокійне, та занадто бліде.

Рейна наздогнала його на кілька кроків.

— Ти тримаєшся?

Каел не одразу відповів.

— Я пам’ятаю більше, ніж хотів би.

— Це не відповідь.

— Іншої поки немає.

Рейна кивнула. Вона розуміла.

Пам’ять іноді була гіршою за рану. Рану можна перев’язати. А пам’ять сидить усередині й шепоче тоді, коли ти нарешті намагаєшся заснути.

— Те, що зробили з тобою, не твоя вина, — сказала вона тихіше.

Каел глянув на неї.

— Ви це легко кажете.

— Ні. Нелегко. Саме тому кажу.

Він довго дивився на неї, потім коротко кивнув.

— Дякую.

— Не звикай. Я сьогодні вже занадто добра. Мене це тривожить.

Позаду Аріан тихо сказав:

— Тебе тривожить доброта?

— Моя — так.

— Логічно.

— Ти мав заперечити.

— Я виснажений, але не дурний.

Маґда задоволено хмикнула.

— Починає вчитися.

Рейна кинула на неї погляд.

— Тільки не кажи, що ти ним пишаєшся.

— Ще ні. Але вже менше хочу вдарити його чайником.

Аріан серйозно кивнув.

— Це прогрес.

— Не нахабній, Ваша Блискучість.

Уперше за весь шлях Рейна майже усміхнулася. Майже. Бо за наступним поворотом стояли вартові імператорських покоїв. Живі. Нормальні. Без чорних очей, без дивних знаків на шиї, без чужих наказів у руках. Принаймні з першого погляду. Каел підняв руку.

— Капітан Арден. Відчинити.

Один із вартових зблід, побачивши Рейну, Аріана, Северу, Міру, Маґду, Каела з розірваним рукавом і слідами бою на всіх одразу.

— Ваша Високосте… що сталося?

Рейна відповіла першою:

— Дуже довга історія. Коротка версія: якщо побачите когось у білому, хто підозріло усміхається, бийте першим.

Вартовий розгублено кліпнув. Каел зітхнув.

— Відчинити двері.

Двері відчинилися. Імператор Едвард Торн сидів біля каміна. Не лежав. Саме сидів. Це вже було перемогою.

На плечах у нього був темний халат, волосся спадало на чоло, а на столі поруч стояла недоторкана чашка з ліками. Він виглядав старшим, ніж мав би, але очі залишалися ясними.

Коли Аріан увійшов, Імператор одразу підвів голову.

— Сину.

Аріан зробив крок уперед. Потім ще один. І зупинився. Між ними зависло все: ім’я на стіні, борг крові, ніч пожежі, Еліара, Орден, тридцять років мовчання.

Рейна відчула, як його рука на її плечі стиснулася. Вона тихо сказала:

— Дихай.

— Я дихаю.

— Як дракон перед тим, як підпалити історичну пам’ятку.

— Тронна зала вже пережила.

— Не роби це аргументом.

Імператор повільно встав.

— Що сталося?

Аріан відповів не одразу.

Потім сказав:

— Ми знайшли Білий архів.

Обличчя Імператора змінилося. Так мало, що більшість не помітила б. Рейна помітила. Каел теж.

— Ім’я Едварда Торна було на стіні, — сказав Аріан. — Червоним.

Імператор заплющив очі. Рейна відчула, як у кімнаті стало холодно.

— Отже, — тихо сказав Едвард, — архів усе ще пам’ятає.

Аріан зробив крок ближче.

— Ви знали.

— Так.

Одне слово. Без виправдань. Без пафосу. І саме тому воно вдарило сильніше. Аріан різко вдихнув.

— Ви знали, що ваша кров відкрила шлях до мене?

— Підозрював.

— Підозрювали?

Золоте світло блиснуло в очах Аріана. Рейна хотіла втрутитися, але цього разу зупинила себе.

Це була не її розмова. Поки що. Імператор поклав руку на спинку крісла.

— Я знав, що борг крові має ціну. Я не знав, що ціною станеш ти.

Аріан засміявся. Глухо. Боляче.

— І це має мене заспокоїти?

— Ні.

— Ви все життя вчили мене контролювати силу. Бути обережним. Не довіряти власному вогню. І жодного разу не сказали, що причина не лише в мені.

Імператор опустив погляд.

— Я боявся.

Це зупинило Аріана. Навіть Рейна завмерла.

Едвард Торн — Імператор, драконячий правитель, чоловік, перед яким схилялися лорди, — сказав це тихо й просто.

Я боявся.

Аріан дивився на нього, наче не знав, що з цим робити.

Імператор продовжив:

— Я боявся, що якщо скажу тобі правду, ти почнеш ненавидіти свою кров. Або мене. Або себе.

Рейна не втрималася.

— З досвіду скажу: брехня чудово справляється з усіма трьома варіантами.

Маґда тихо буркнула:

— Оце точно.

Імператор прийняв удар без заперечень.

— Ти маєш рацію.

Рейна не очікувала, що він погодиться. Це дратувало. З людьми важче сваритися, коли вони визнають провину.

Аріан повільно сказав:

— Розкажіть усе.

Імператор подивився на нього.

— Це буде боляче.

— У нас сьогодні такий день.

Рейна тихо додала: