Розділ 16: Після семи замків

Тронна зала мовчала.

Ще кілька хвилин тому тут кричали лорди, тріщали руни, розколювався імператорський трон і прокидалося стародавнє зло. Тепер усе стихло. Лише десь високо під склепінням повільно кружляли ілюзорні дракони, наче теж не могли зрозуміти, що щойно сталося.

Рейна стояла біля трону, тримаючи руку Аріана.

І дуже хотіла її відпустити. Не тому, що їй було неприємно. Саме тому, що було надто приємно.

Його пальці міцно стискали її долоню. Не владно. Не як принц, який звик забирати те, що хоче. А як людина, яка щойно втрималася на краю прірви й знайшла поруч когось живого.

Це було страшніше за Безіменне Сонце. Рейна обережно спробувала висмикнути руку.

Аріан не відпустив одразу. Вона повернула до нього голову.

— Ваша Блискучість, я розумію, що момент урочистий, але моя рука ще мені потрібна.

Він ніби тільки тоді зрозумів, що досі тримає її.

— Вибач.

Він відпустив. Рейна одразу сховала руку за спину, наче та могла видати її думки.

Маґда, яка стояла неподалік, примружилася.

— Ох, діти…

— Маґдо, ні, — швидко сказала Рейна.

— Я ще нічого не сказала.

— Але вже подумала.

— Думати мені вік дозволяє.

Аріан тихо кашлянув, приховуючи усмішку. Рейна кинула на нього погляд.

— І ти не смій.

— Я мовчу.

— Ти мовчиш дуже самовдоволено.

— Це сімейне.

— Співчуваю Імперії.

Імператор Едвард Торн повільно підвівся з коліна. Йому допоміг Каел, але цього разу Імператор стояв рівніше. Його обличчя залишалося блідим, та в очах з’явилося життя, якого раніше майже не було.

Він подивився на Рейну.

— Панно Морвейн.

Рейна напружилася. Коли Імператор звертається до тебе таким тоном посеред тронної зали, це рідко означає щось просте.

— Ваша Величносте, якщо зараз буде подяка, попереджаю: я погано реагую на офіційні промови.

У залі хтось тихо ахнув. Маґда гордо прошепотіла:

— Моя школа.

Імператор, замість образитися, ледь усміхнувся.

— Тоді скажу просто. Ти врятувала мого сина. Мене. І Олінтіум.

— Я б сказала, що це випадковість, але звучатиме неправдоподібно.

— Ти маєш право на більше, ніж подяку.

Рейна одразу насторожилася.

— О ні.

Аріан нахилився до неї.

— Що?

— Коли правителі кажуть “ти маєш право на більше”, зазвичай після цього комусь дають титул, обов’язки або дуже незручну сукню.

Імператор почув.

— Титул — можливо. Обов’язки — точно. Сукню залишу на розсуд палацових кравців.

— Я знала, — похмуро сказала Рейна. — Влада завжди мститься тканиною.

Кілька лордів перезирнулися. Більшість досі стояли на колінах або щойно піднімалися, не знаючи, що робити далі. Вони дивилися на Рейну вже не як на болотяну відьму з трущоб.

Але й не як на рівну. Поки що. У їхніх очах було занадто багато страху, розгубленості й небажання приймати нову правду.

Один із лордів, сивий чоловік у темно-синій мантії, зробив крок уперед.

— Ваша Величносте, при всій повазі, ми не можемо просто забути, що ця дівчина пов’язана з печатями. Вона небезпечна.

Аріан повернув голову до нього. Повітря в залі стало теплішим. Рейна швидко поклала руку йому на передпліччя.

— Ні.

— Він назвав тебе небезпечною.

— Він має очі. Це вже щось.

Лорд зблід, не зрозумівши, чи його образили, чи погодилися з ним.

Рейна сама зробила крок уперед.

— Так, я небезпечна. Дуже. Особливо коли мене дратують, недооцінюють або намагаються замкнути у вежі з гарними шторами.

Кілька лордів відвели погляд. Вона продовжила:

— Але сьогодні небезпечною була не моя кров. Не магія Морвейнів. Не драконячий вогонь Аріана. Небезпечними були брехня, страх і люди, які вирішили, що мають право керувати чужими життями заради “вищої мети”.

Її голос став твердішим.

— Тож якщо ви хочете боятися — бійтеся правильно.

У залі запала тиша. Маґда задоволено кивнула.

— Гарно сказала. Майже без лайки.

Аріан дивився на Рейну так, що їй захотілося негайно сховатися за сарказмом. Але вона втрималася.

Імператор звернувся до лордів:

— Рейна Морвейн відсьогодні перебуває під захистом трону.

Шепіт знову прокотився залою. Рейна різко повернулася до нього.

— Перепрошую, що?

— Ти остання спадкоємиця лінії Морвейнів. Лінії, яка століттями тримала печаті й захищала цю Імперію, навіть коли Імперія забула її ім’я.

— Я не просила захисту трону.

— Знаю.

— І не збираюся ставати придворною прикрасою.

— Ніхто цього й не пропонує.

Рейна примружилася.

— Ви дуже впевнено це кажете для людини, у якої палац повний людей із поганими ідеями.

Імператор ледь усміхнувся.

— Саме тому я пропоную інше.

Аріан насторожився.

— Батьку?

Імператор підняв голос, щоб його почули всі:

— Печать змінилася. Трон більше не належить лише крові Торнів. Відтепер її рівновага тримається також на крові Морвейнів.

У залі знову здійнявся шепіт.

Рейна відчула, як усередині все похололо.

— О ні, — тихо сказала вона.

Маґда поруч прошепотіла:

— О так.

— Не радій.

— Я стара, мені мало радощів лишилося.

Імператор продовжив:

— Тому я створюю новий титул при дворі. Хранителька Печаті Олінтіума.

Рейна дивилася на нього.

— Ні.

Лорди завмерли.

Аріан повільно повернувся до неї.

— Рейно…

— Ні. Я щойно врятувала вашу блискучу залу, ваш трон, вашу кров, ваші старі замки й, можливо, ваші дорогі килими. Я не підписувалася на роботу при дворі.

Імператор не виглядав здивованим.

— Я очікував такої відповіді.

— Добре. Тоді ми швидко все вирішили.

— Титул не зобов’язує тебе жити в палаці.

Рейна замовкла.

— Що?