Розділ 15. Тронний замок

Палацові годинники били так гучно, ніби відраховували не години, а останні удари серця Імперії.

Рейна стояла внизу під старим колодязем, стискаючи руку Маґди, і дивилася на напис, що палав на камені:

СЬОМИЙ ЗАМОК — НЕ В МИНУЛОМУ.
ВІН НА ТРОНІ.

У повітрі пахло сирістю, кров’ю, старою магією і правдою, яка прийшла надто пізно.

Аріан першим порушив тишу.

— Ми повертаємося до палацу.

Його голос був спокійний.

Занадто спокійний.

Рейна вже встигла вивчити цю його спокійність. Саме так він звучав не тоді, коли все контролював, а тоді, коли тримав усередині вогонь, здатний розірвати його зсередини.

— Так, — сказала вона. — Але не так, як вони чекають.

Каел різко повернувся до неї.

— Що ви маєте на увазі?

Рейна показала на напис.

— Якщо сьомий замок на троні, значить, Ейрену потрібна не просто печать. Йому потрібен символ. Рада Лордів. Імператорський трон. Кров Торнів. Усі важливі люди в одному красивому залі, де можна влаштувати кінець світу з офіційним протоколом.

Маґда хмикнула.

— Завжди казала: аристократи навіть катастрофу не можуть зробити без церемоній.

Аріан подивився на Каела.

— Скільки часу до засідання Ради Лордів?

— Менше години, — відповів той. — Якщо Ейрен уже в палаці, він міг узяти контроль над частиною охорони.

— Мій батько?

— Під захистом моїх людей. Але якщо Рада зібралася, Імператор може бути змушений з’явитися.

Обличчя Аріана стало кам’яним.

— Він не повинен заходити до тронної зали.

Рейна відчула, як амулет на її грудях став важчим.

— Не тільки він.

Аріан повернувся до неї.

— Що?

Вона повільно провела пальцями по чорному каменю.

— Якщо це останній замок, Ейрену потрібні всі частини. Кров Імператора. Твій драконячий вогонь. Моя печать. І, можливо, спогад Еліари, який тепер у нас.

Маґда подивилася на кристал у руках Рейни.

— Він знав, що ти знайдеш його.

— Так, — тихо сказала Рейна. — І знав, що я принесу його туди, де він потрібен.

Аріан зробив крок ближче.

— Тоді ти не підеш.

Рейна повільно підняла на нього очі.

— Ми вже проходили це.

— Цього разу ні.

— Аріане.

— Якщо ти — остання частина замка, я не дозволю Ейрену використати тебе.

Маґда протяжно зітхнула.

— Ох, дракончику, ти гарний, сильний і, мабуть, дуже дорогий у догляді, але зараз говориш дурниці.

Аріан завмер.

Рейна прикрила рот рукою.

— Маґдо…

— Що? Хтось має йому сказати.

Каел дуже старанно дивився вбік.

Маґда підійшла до Аріана, хоч і хиталася від слабкості.

— Якщо замок треба закрити, замок має бути там. Якщо дракон має дати вогонь, дракон має бути там. А якщо ти хочеш її захистити, то не ховай її від битви, у якій вона єдина знає, як не програти.

Аріан мовчав.

Маґда ткнула пальцем йому в груди.

— Захищати — це не замикати. Запам’ятай, Ваша Блискучість.

Рейна тихо прошепотіла:

— О ні. Вона дала тобі прізвисько.

Аріан подивився на неї.

І, попри все, ледь усміхнувся.

— Я переживу.

— Не обіцяй. Її прізвиська тримаються роками.

Маґда пирхнула.

— Досить милуватися одне одним. У нас, здається, трон горить.

Рейна відчула, як щоки зрадницьки потеплішали.

— Ніхто ніким не милується.

— Авжеж, дитино. А я молода фея весняних квітів.

Аріан кашлянув, приховуючи усмішку.

Рейна вказала на нього пальцем.

— Не смій сміятися.

— Навіть не думав.

— Брехун.

Але легкість зникла так само швидко, як з’явилася.

Згори знову вдарили палацові годинники.

Час ішов.

Каел підняв меч.

— Є старий хід із Нижніх тунелів до палацових підвалів. Ним користувалися під час облоги сто років тому. Якщо він не завалений, ми зможемо потрапити всередину непомітно.

Рейна глянула на Маґду.

— Ти підеш із нами?

Стара подивилася на неї так, ніби питання було образою.

— Я виростила тебе, пережила Орден, пожежу, трущоби й власні суглоби. Думаєш, я пропущу фінальну виставу?

— Ти ледве стоїш.

— Тому хтось нестиме мене, якщо доведеться.

Каел одразу випростався.

— Я допоможу.

Маґда оцінила його поглядом.

— Оцей мені подобається. Мовчить, коли треба, і не світиться.

Аріан тихо сказав:

— Я стою поруч.

— Саме це я й мала на увазі.

Рейна вперше за довгий час майже розсміялася.

Майже.

Потім сховала кристал пам’яті Еліари під плащ, поправила кинджал і подивилася на Аріана.

— Разом?

Він простягнув їй руку.

— Разом.

Цього разу вона взяла її без жарту.

Старий хід до палацу виявився вузьким, мокрим і непривітним.

Тобто, на думку Рейни, цілком надійним.

Він тягнувся під містом, між кам’яними опорами, каналами й забутими підвалами. Каел ішов попереду з тьмяним рунічним ліхтарем. За ним — Маґда, спираючись на його руку, потім Рейна й Аріан.

У тиші було чути, як десь над ними живе місто.

Колеса карет.

Голоси.

Далекі дзвони.

І під усім цим — низьке, майже невідчутне тремтіння.

Печать.

Сьомий замок уже прокидався.

Рейна час від часу торкалася стіни. Камінь був теплий, хоча під землею мало бути холодно.

— Не подобається мені це, — сказала вона.

Маґда фиркнула.

— Нарешті мудра думка.

Аріан нахилився до Рейни.

— Що саме?

— Камінь. Він дихає.

Каел зупинився.

— Дихає?

— Магічно. Не буквально. Хоча з нашим щастям я вже нічому не здивуюся.

Аріан поклав долоню на стіну.

Золоте світло слабко пробігло по його пальцях.

— Тут є драконяча магія.

— Палац побудований на старих печатях, — сказала Маґда. — Дурна ідея, якщо питаєте мене. Але імператори завжди любили сидіти прямо на проблемах і називати це владою.