Розділ 14: Спогад під колодязем

Глава 14. Спогад під колодязем

Рейна не рухалася.

У маленькій кімнаті під старим колодязем було холодно й сиро, але її шкіра горіла так, ніби вона стояла посеред вогню. Перед нею — Маґда. Жива. Виснажена, подряпана, зі зв’язаними руками, але жива.

А за спиною старої — істота з обличчям Імператора.

Тим самим обличчям, яке ще кілька годин тому було блідим від хвороби в палацовій кімнаті. Тим самим голосом, який розповідав про Еліару. Але погляд був інший.

Чужий.

Порожній.

Наче хтось натягнув чуже лице, як маску.

Аріан зробив крок уперед.

— Забери його обличчя.

Фальшивий Імператор усміхнувся.

— Чому? Воно так добре діє на тебе, мій принцу.

Його голос був майже точним. Майже батьківським. Саме це робило його огидним.

Золоте світло спалахнуло під шкірою Аріана.

Рейна різко схопила його за рукав.

— Ні.

Він не відвів погляду від істоти.

— Воно носить обличчя мого батька.

— І хоче, щоб ти через це втратив контроль.

— Я не втрачу.

— Тоді доведи. Не зараз.

Маґда криво всміхнулася.

— Диви, як гарно. Моя дівчинка вже командує драконом.

Рейна відчула, як у горлі щось стислося.

— Маґдо…

— Не починай із трагічного тону, — буркнула стара. — Я ще не померла, а ти вже дивишся так, ніби збираєшся назвати на мою честь якусь отруйну траву.

Рейна засміялася.

Коротко.

Нервово.

Майже болісно.

— Я назвала б щось колюче.

— Оце вже краще.

Фальшивий Імператор сильніше притиснув ніж до плеча Маґди.

— Досить ніжностей.

Аріан підняв меч.

— Відпусти її.

— Ви всі любите наказувати, — промовила істота. — Імператори. Принци. Дракони. Навіть маленькі відьми, які щойно дізналися, що їхнє життя побудоване на брехні.

Рейна не опустила кинджал.

— Ти багато говориш для того, хто ховається за чужими обличчями.

— Бо моє справжнє обличчя ви ще не готові побачити.

Каел, що стояв біля входу, повільно пересунув руку до меча.

— Хто ти?

Істота перевела на нього погляд Імператора.

— Я той, кого ваші правителі закопали під палацами, академіями й красивими легендами. Я пам’ять про зраду. Я голос у крові. Я тріщина між драконом і відьмою.

Рейна повільно вдихнула.

— Безіменне Сонце.

Обличчя Імператора розтягнулося в усмішці.

— Нарешті.

Аріан напружився.

— Ти не вийшло з печаті.

— Не повністю, — відповіло воно. — Але мені й не треба. Ви самі носите мене в собі. У страху. У гордості. У недовірі. У кожній брехні, яку називаєте захистом.

Маґда закотила очі.

— Ох, як же пафосно. Тридцять років минуло, а стародавнє зло досі не навчилося говорити коротко.

Рейна ледь не пирснула.

— Маґдо, будь ласка, не дратуй істоту, яка тримає ніж.

— Я стара. Мені можна.

Безіменне Сонце різко стиснуло її плече.

Маґда скривилася, але не скрикнула.

Рейна зробила крок уперед.

— Відпусти її. Тобі потрібна я.

— Так, — прошепотіло воно. — Але шостий замок відкривається не тобою. Він відкривається тим, кого ти боїшся втратити.

Амулет Рейни став важким.

У центрі кімнати кам’яна чаша з кристалом пам’яті спалахнула зеленим світлом.

На стінах проявилися руни.

Старі.

Живі.

Написані рукою Еліари.

Рейна відчула їх не очима — кров’ю.

Маґда різко сказала:

— Рейно, не слухай його. Кристал. Тобі потрібен кристал.

— Якщо вона торкнеться його, — сказало Безіменне Сонце, — вона побачить правду. Усю. І тоді втратить тебе.

Стара засміялася.

— Дитино, я ростила її не для того, щоб вона боялася правди.

Рейна глянула на неї.

— Ти все життя мені брехала.

Маґда замовкла.

Ці слова повисли між ними важко, як мокрий плащ.

Рейна не хотіла казати це зараз.

Але воно вирвалося.

Маґда опустила очі.

— Так.

Ця проста відповідь боліла більше за виправдання.

— Чому?

— Бо правда була більша за твої дитячі плечі.

— А потім?

Стара підняла погляд.

У її очах не було захисту.

Лише втома й любов.

— А потім я боялася, що коли ти дізнаєшся, то підеш туди, де я не зможу тебе захистити.

Рейна гірко посміхнулася.

— І ось ми тут.

— Так, — тихо сказала Маґда. — Ось ми тут.

Аріан стояв поруч мовчки.

Не втручався.

І Рейна була вдячна йому за це більше, ніж хотіла визнавати.

Безіменне Сонце нахилилося до Маґди.

— Бачиш? Вона вже тріснула.

Маґда подивилася прямо на Рейну.

— Тріщини — це не кінець, дівчинко. Через них іноді виходить світло. А іноді — дуже зла відьма з кинджалом.

Рейна видихнула.

І в цю мить зрозуміла: так, Маґда брехала.

Але не покинула.

Не продала.

Не віддала.

Вона залишалася.

Навіть тепер, зі зв’язаними руками, у кімнаті під колодязем, стара все ще намагалася захистити її.

Рейна повільно опустила кинджал.

Безіменне Сонце усміхнулося.

— Правильне рішення.

— Не для тебе.

Рейна різко кинула кинджал не в нього.

А в ланцюг старого колодязя, що звисав зі стелі.

Лезо вдарило по іржавій скобі. Та з тріском відірвалася. Ланцюг упав, збивши руку істоти з ножем убік.

Аріан зірвався з місця.

Не вогняним вибухом.

Не сліпою люттю.

Точним рухом.

Він перехопив Маґду й відтягнув її від ворога, а Каел миттєво став між ними та темною постаттю.

Рейна кинулася до кам’яної чаші.

— Аріане, тримай його!

— Завжди так наказуєш у найкращий момент! — крикнув він, відбиваючи чорний спалах мечем.

— Звикай!

Безіменне Сонце заревло.

Обличчя Імператора почало плавитися, змінюючись. На мить з’явився фон Кров. Потім Севера. Потім Юліан. Потім обличчя Еліари.