Розділ 12: Кров Імператора

До палацу вони вирушили ще до заходу сонця.

Академія залишалася позаду — висока, біла, блискуча, але вже не така бездоганна, як здавалася в перший день. Рейна дивилася на її вежі з вікна карети й думала, що тепер знає: навіть найчистіший мармур може приховувати під собою темні ходи.

Аріан сидів навпроти.

Мовчазний.

Напружений.

Від моменту, коли на чорному пелюстку проявилися слова про п’ятий замок, він майже не говорив. Його погляд був прикований до власних рук, ніби він боявся, що варто відволіктися — і вогонь знову вирветься назовні.

Рейна деякий час мовчала.

Це було неприродно.

Навіть болісно.

— Якщо ти продовжиш так дивитися на свої пальці, вони зніяковіють, — нарешті сказала вона.

Аріан повільно підняв очі.

— Мій батько може бути частиною печаті.

— Так.

— Або жертвою.

— Так.

— Або тим, кого Орден хоче використати, щоб відкрити п’ятий замок.

— Теж так.

Він насупився.

— Ти жахливо втішаєш.

— Я попереджала.

На мить у його очах з’явилося щось схоже на усмішку, але швидко зникло.

Рейна зітхнула й відкинулася на спинку сидіння.

— Аріане, я не буду брехати, що все добре. Бо все дуже погано. Але поки твій батько живий — у нас є шанс.

Його обличчя стало жорсткішим.

— Він слабшає місяцями. Лікарі кажуть, що це виснаження крові. Придворні маги не можуть знайти причину. А тепер…

— Тепер ми знаємо, що причина може бути не хворобою.

— Це не заспокоює.

— Я й не намагаюся заспокоїти. Я намагаюся не дати тобі знову перетворити себе на ходячу пожежу.

Аріан подивився на неї довго.

— Ти справді не боїшся говорити мені такі речі?

Рейна криво всміхнулася.

— Я боюся багато чого. Але твого поганого настрою — ні.

— А мого дракона?

Вона замовкла.

Карета м’яко хитнулася на повороті. За вікном почали з’являтися високі стіни Верхнього Кварталу. Мармурові будинки, золоті балкони, охоронні башти. Світ, де навіть камінь виглядав багатшим за людей із Сірого Рову.

Рейна повільно відповіла:

— Я боюся не дракона. Я боюся, що хтось змусить тебе повірити, ніби дракон — це все, що в тобі є.

Аріан відвів погляд до вікна.

Його рука лежала на сидінні між ними.

Рейна подивилася на неї.

Потім — на його обличчя.

Потім дуже сердито на власні думки.

І все ж поклала свою долоню поверх його пальців.

Аріан завмер.

— Це не романтика, — одразу сказала вона. — Це профілактика пожежі.

Він тихо видихнув.

— Звісно.

— І не посміхайся.

— Я не посміхаюся.

— Ти посміхаєшся всередині. Це теж дратує.

Але він не прибрав руки.

І вона теж.

Верховний Палац Олінтіума зустрів Рейну запахом золота, дорогих парфумів і застарілої зверхності.

Вона зненавиділа його майже так само швидко, як Академію.

Майже.

Палац був величезний. Білі сходи піднімалися до головних воріт, охоронні гліфи мерехтіли на колонах, а по обидва боки стояли статуї драконів із розкритими крилами. У заході сонця їхні кам’яні очі здавалися живими.

Рейна підняла голову.

— Тут усе зроблено так, щоб люди відчували себе маленькими?

Аріан ступив на сходи.

— Так.

— Принаймні чесно.

Біля входу їх зустрів капітан Каел Арден. Він уклонився Аріану, потім кивнув Рейні.

— Панно Морвейн.

— Капітане. У вас тут досі пахне пафосом.

Каел навіть не моргнув.

— Я попереджав палац, але він не послухався.

Рейна на мить завмерла.

Потім глянула на Аріана.

— Він пожартував?

Аріан теж виглядав трохи здивованим.

— Здається.

Каел сухо додав:

— Не звикайте.

Рейна примружилася.

— Ви мені подобаєтесь дедалі більше. Це підозріло.

Каел став серйозним.

— Імператор чекає. Але ситуація в палаці складна. Після новин з Академії Рада Лордів вимагає пояснень. Частина гвардії посилена. Частина… під питанням.

Аріан зупинився.

— Під питанням?

— Ми знайшли двох вартових із чорними знаками під обладунками. Вони не пам’ятають, хто їх позначив.

Рейна тихо вилаялася собі під ніс.

— Воно вже тут.

— Хто? — спитав Каел.

— Той, хто носить людські обличчя.

Каел не став уточнювати.

Розумний чоловік.

Вони увійшли до палацу.

Рейна одразу відчула тиск магії. Тут її було забагато. У кожній колоні, кожній люстрі, кожному візерунку на підлозі. Палац не просто охороняв імператорську родину. Він стежив, слухав, запам’ятовував.

Амулет на її грудях став важчим.

Аріан помітив.

— Що?

— Палац мене не любить.

— Він не любить нікого.

— Тоді ми з ним маємо щось спільне.

Вони йшли довгими коридорами. Слуги вклонялися Аріану й дивилися на Рейну так, ніби не могли вирішити, чи вона гість, чи пляма на килимі.

Рейна усміхалася всім.

Найнебезпечнішою усмішкою.

Нарешті вони зупинилися перед великими дверима з темного дерева.

Аріан на мить завмер.

Його пальці стиснулися.

Рейна тихо сказала:

— Він твій батько. Не п’ятий замок. Не частина пророцтва. Спершу — батько.

Аріан подивився на неї.

— Дякую.

— Не звикай. Я сьогодні щедра через стрес.

Каел відчинив двері.

Імператор Едвард Торн лежав у напівтемній кімнаті.

Рейна очікувала побачити величного правителя на золотому троні або хоча б чоловіка, який навіть у хворобі виглядає як монумент. Але перед нею був просто втомлений чоловік із посрібленим золотим волоссям, блідим обличчям і запалими щоками.

Проте його очі залишалися ясними.

Бурштиновими.

Такими самими, як у Аріана.

Тільки спокійнішими.

— Сину, — тихо сказав Імператор.

Аріан підійшов до ліжка й опустився на одне коліно.