Розділ 11:  Серце дракона

Рев Аріана прокотився Академією так, що здригнулися шибки у вікнах східної вежі.

Рейна завмерла посеред кімнати.

На мить їй здалося, що навіть захисні руни на дверях зблідли від страху. Повітря стало гарячішим. Десь далеко, у північному крилі, щось глухо вибухнуло, а потім пролунав другий рев.

Нижчий.

Зліший.

Більш драконячий, ніж людський.

Рейна стиснула чорний пелюсток у руці.

КОЛИ ДРАКОН ДІЗНАЄТЬСЯ ПРАВДУ, ВІН СПАЛИТЬ ЗАМОК.

— Ні, — прошепотіла вона. — Тільки не смій, Аріане.

Вона кинулася до дверей і приклала долоню до рун.

Захисне коло одразу спалахнуло срібним світлом, відштовхнувши її назад. Біль ударив у зап’ястя. Чорний знак на долоні відповів різким холодом.

— Ай! — Рейна струснула рукою. — Ненавиджу виховані клітки.

Вона нахилилася ближче, оглядаючи гліфи.

Академічна робота.

Симетрична.

Чиста.

Нудна.

І саме тому передбачувана.

Рейна дістала з волосся тонку шпильку, на кінчику якої був маленький кристал болотяної солі. Маґда колись казала: “Будь-які двері можна відчинити. Просто деякі перед цим треба образити”.

Рейна провела шпилькою вздовж першої руни.

— Ти занадто правильна, — прошепотіла вона. — Напевно, тебе малював хтось із дуже сумним дитинством.

Руна слабо блиснула.

Другий гліф вона торкнулася нігтем, залишаючи на ньому краплю власної магії.

— А ти взагалі тримаєшся на гордості й поганій геометрії.

Двері тихо заскрипіли.

Третя руна виявилася складнішою. Вона впізнала дотик чорного знака на її долоні й спробувала стиснути захист сильніше.

Рейна скривилася.

— О, ти з характером.

З північного крила долинув ще один удар.

Потім крик.

Не Аріана.

Чийсь чужий.

Рейна перестала гратися.

Вона притиснула чорний знак до руни й різко прошепотіла стару болотяну формулу. Не академічну. Не красиву. Грубу, як камінь у зубах.

Срібні лінії на дверях позеленіли.

Замок клацнув.

Рейна відчинила двері й вискочила в коридор.

Двоє вартових біля входу здивовано обернулися.

— Панно Морвейн, вам заборонено…

— Мені багато чого заборонено.

Вона кинула під ноги маленький пухирець. Той розбився, випустивши хмарку синього пилу. Вартові чхнули, похитнулися й повільно сповзли по стіні.

— Це сонний порошок, — швидко сказала Рейна, переступаючи через них. — Через годину прокинетеся з поганим настроєм і, можливо, синіми бровами. Не дякуйте.

Вона побігла коридором.

Академія більше не була тихою.

Усі дзвони били одночасно. Студенти вискакували з кімнат, викладачі кричали накази, магічні ліхтарі миготіли золотим і червоним. Уздовж стін бігли захисні гліфи, намагаючись локалізувати небезпеку в північному крилі.

Але небезпека мала ім’я.

Аріан.

Рейна бігла швидко, не звертаючи уваги на здивовані погляди.

Біля сходів її перехопила Міра.

— Рейно!

Рейна ледь не врізалася в неї.

— Ти що тут робиш?

— Шукаю тебе! Вежу закрили, потім у північному крилі щось вибухнуло, а потім усі почали кричати, що принц втратив контроль.

Рейна похолола.

— Хто це сказав?

— Юліан.

Звісно.

Рейна стиснула зуби.

— Де він?

— Біля північного залу. Але Рейно… — Міра схопила її за руку. — Там дуже небезпечно. Викладачі не можуть підійти. Жар занадто сильний.

— Я можу.

— Ти не знаєш цього.

Рейна глянула на свою долоню.

Чорний знак пульсував.

— Знаю.

Міра затримала її ще на мить.

— Що сталося?

Рейна показала їй чорний пелюсток.

Міра прочитала напис і зблідла.

— Вони сказали йому щось про тебе?

— Гірше. Вони, мабуть, сказали йому правду так, щоб вона звучала як зрада.

— Я піду з тобою.

— Ні.

— Рейно…

— Міро, цього разу ні. Якщо четвертий замок відкривається в його серці, мені треба дістатися до нього першою. А тобі треба знайти Северу. Скажи їй: це пастка для Аріана. І нехай перевірить Юліана.

Міра кивнула, хоча очі в неї були повні страху.

— Поверни його.

Рейна ковтнула повітря.

— Спробую.

Вона знову побігла.

Чим ближче Рейна наближалася до північного крила, тим гарячішим ставало повітря.

Мармур під ногами був теплий. На стінах плавилися тонкі срібні орнаменти. Кілька кришталевих ліхтарів тріснули від жару, розсипавшись дрібними іскрами.

Біля входу до північного тренувального залу стояли курсанти й викладачі.

Ніхто не наважувався увійти.

У дверному прорізі тремтів золотий вогонь.

Рейна побачила Юліана Росса.

Він стояв трохи осторонь, блідий, але очі його палали дивним задоволенням.

Вона схопила його за комір і притиснула до стіни.

— Що ти йому сказав?

Юліан задихнувся.

— Забери руки, відьмо!

— Не зараз. Я дуже невихована, коли хтось ламає моїх… союзників.

Вона спіткнулася об останнє слово, але не дала собі зупинитися.

— Що ти сказав Аріану?

Юліан усміхнувся крізь страх.

— Правду.

Рейна сильніше притиснула його до стіни.

— Яку саме?

— Що ти створена, щоб замикати драконів. Що твоя мати зрадила його рід. Що Морвейни століттями використовували драконячу кров для своїх печатей.

Рейна відчула, як світ на мить потемнів.

— Ти брешеш.

— Може. А може, ні. Але він повірив.

З тренувальної зали вирвався новий спалах жару.

Люди відступили.

Рейна відпустила Юліана так різко, що він ударився плечем об стіну.

— Якщо він постраждає через тебе, Росс, я посаджу тобі в подушку таку плісняву, що навіть твої предки чхати почнуть.

Вона рушила до дверей.

Хтось із викладачів крикнув:

— Не можна! Захист не тримає!