Розділ 10: Рада Академії

Коридори Академії спорожніли так швидко, ніби хтось одним наказом висмоктав із них життя.

Ще мить тому десь неподалік чулися голоси курсантів, кроки, шелест мантій, дзенькіт навчальних кристалів. А тепер залишилися тільки Рейна, Аріан і Міра перед розбитим дзеркалом пам’яті.

І голос Академії, що досі відлунював у стінах:

Курсантка Рейна Морвейн має негайно з’явитися перед Радою Академії. У разі непокори — затримати силою.

Рейна повільно витерла кров із подряпини на щоці й глянула на темні уламки дзеркала.

— Затримати силою, — повторила вона. — Нарешті вони перестали вдавати гостинність.

Міра стояла поруч, бліда, з червоним слідом на зап’ясті, де її схопила скляна рука.

— Тобі не можна йти самій.

— Я й не піду, — сказав Аріан.

Рейна повернула до нього голову.

— Тебе не запрошували на мою страту, принцу.

— Тебе теж. Тебе викликали на Раду.

— Я знаю, як це називається в красивих будівлях. У Сірому Рові це називається “ми вже вирішили, що ти винна, просто хочемо гарну промову перед тим, як кинути тебе в яму”.

Аріан простягнув їй руку.

Не наказав.

Не схопив.

Просто простягнув.

— Тоді ми не дамо їм вирішити без нас.

Рейна кілька секунд дивилася на його долоню.

Теплу.

Сильну.

Ту саму, що тримала її біля дверей третього замка.

У голові знову пролунав голос матері:

Вибери довіру там, де тебе вчили виживати самій.

Рейна повільно вклала пальці в його руку.

— Якщо ти зараз зробиш якусь пафосну промову про честь, я передумаю.

Куточок губ Аріана ледь здригнувся.

— Я прибережу її для Ради.

— Жорстоко.

Міра зробила крок до них.

— Я теж піду.

Рейна одразу похитала головою.

— Ні.

— Рейно…

— Ти щойно ледь не стала сніданком для проклятого дзеркала.

— Саме тому я маю свідчити. Я бачила Юліана. Я бачила постать у плащі. І я бачила, як дзеркало намагалося нас обдурити.

Рейна стиснула щелепи.

Вона хотіла сказати ні.

Хотіла замкнути Міру в кімнаті, обкласти двері срібною кропивою й заборонити всьому світу наближатися.

І саме це змусило її замовкнути.

Аріан тихо сказав:

— Вона має право говорити.

Рейна кинула на нього погляд.

— Не допомагай їй бути сміливою. Це небезпечна звичка.

Міра підняла підборіддя.

— Я вже смілива. Просто раніше поруч не було людей, за яких варто було боятися.

Рейна відчула, як у грудях щось боляче стислося.

— Ви сьогодні всі вирішили говорити нормальні речі? Це змова?

Аріан м’яко відповів:

— Можливо.

Рейна зітхнула.

— Добре. Йдемо всі. Але якщо хтось із Ради спробує тебе зачепити, я забуду, що ми в пристойному місці.

Міра вперше за ранок усміхнулася.

— Ти й так не дуже це пам’ятаєш.

— Ось за це я тебе й поважаю.

Зала Ради Академії розташовувалася у найстарішій вежі головного корпусу.

Дорогою до неї Рейна відчувала погляди з усіх боків. Курсанти визирали з-за колон, зупинялися біля вікон, перешіптувалися в нішах.

Відьма.

Прокляття.

Бал.

Печаті.

Ім’я Рейни вже жило власним життям, обростало страхами, брехнею і чужими фантазіями.

Вона йшла з високо піднятою головою.

Якщо вони хотіли бачити чудовисько — вона не подарує їм задоволення побачити перелякану дівчину.

Аріан ішов поруч.

Не попереду.

Не позаду.

Поруч.

І це бачили всі.

Один курсант прошепотів щось про “болотяну відьму”, але замовк, коли Аріан лише повернув голову в його бік.

Рейна нахилилася ближче.

— Знаєш, твій погляд іноді корисний.

— Іноді?

— Не звикай до щедрих компліментів.

— Я спробую витримати.

Міра йшла з іншого боку, стискаючи книги так, ніби це були щити.

Коли вони піднялися гвинтовими сходами до зали Ради, двері вже були відчинені.

Всередині сиділи семеро членів Ради Академії.

Старі роди.

Викладачі.

Представники імператорського двору.

На високому центральному місці сидів ректор Вальтер Ейрен — худий чоловік із срібним волоссям і очима кольору холодного скла. Рейна бачила його вперше, але одразу зрозуміла: цей чоловік умів усміхатися так, що люди добровільно підписували власні вироки.

Праворуч стояв Юліан Росс.

І виглядав надто задоволеним.

Рейна подумки додала йому ще один пункт до списку “людей, яким колись варто познайомитися з болотяним плющем”.

Біля дальньої стіни стояла магістр Севера.

Жива.

Справжня.

Принаймні на вигляд.

Рейна затримала на ній погляд.

Севера дивилася спокійно. Але в її очах промайнуло попередження.

Обережно.

Рейна ледь помітно кивнула.

Ректор ударив посохом об підлогу.

— Курсантка Рейна Морвейн. Ви з’явилися.

— Як бачите, — сказала Рейна. — Навіть без силового затримання. Сумний день для варти.

Хтось із членів Ради невдоволено насупився.

Аріан ледь чутно прошепотів:

— Можеш хоч хвилину не дратувати їх?

— Я розминаюся.

Ректор перевів погляд на Аріана.

— Ваша Високосте, ваша присутність не була обов’язковою.

— Але необхідною, — спокійно відповів Аріан.

— Це внутрішнє питання Академії.

— Це питання стосується Ордену Чорного Сонця, печатей під Академією і замаху на безпеку імперії. Отже, воно стосується мене.

У залі стало тихіше.

Ректор повільно стиснув пальці на посоху.

— Дуже гучні слова.

— Я підбирав їх обережно.

Рейна скосила на нього очі.

— Оце була твоя пафосна промова?

— Початок.

— Попрацюй над драматизмом.

Юліан різко виступив уперед.

— Досить цього фарсу! Вона небезпечна! Після її появи в Академії почалися напади, прокляті написи й відкриття печатей.